Як важка хвороба дитини впливає на стосунки всередині родини

 

 

Коли дізнаєшся, що у твоєї дитини рак, перше, що хочеться зробити, — втекти, зникнути, сховатися. В такі моменти ми почуваємося безпорадними й вразливими. Здається, що нам з цим не впоратися і що це найстрашніше, що може бути...

 

Як виходити родині з цього стану, як спілкуватися один з одним та жити в цей нелегкий період і чи взагалі це можливо — “нормально” жити, коли твоя дитина важкохвора?

Про психологію стосунків всередині родини й рекомендації, як їх правильно вибудовувати розповідає психологиня фонду Алла Антонова.

 

Дозволяйте собі проявляти емоції

 

Бажання сховатися пов’язане з небажанням показувати свою слабкість. На жаль, в нашому суспільстві висловлювати емоції — це прояв слабкості. “Сльозами горю не допоможеш”, “Не плач, будь сильним/-ою!”, “Не можна навантажувати своїми переживаннями інших”. Ми живемо у світі з упередженнями, які проявляються і в стосунках у родині.

 

А як можна зробити вигляд, що все добре, коли все погано?!

 

Мені постійно хотілося плакати й плакати, — зізнається одна мама, — а я не плакала, все приховувала. Чоловік каже, що я стала кам’яною.

 

Можна уявити, які душевні сили треба прикласти, щоб заглушити в собі все живе.

 

Якщо у нас природою закладені емоції й можливість плакати, значить, це потрібно. Все це нам дано, щоб полегшити переживання. Так чому це тоді погано? Тільки тому, що це негарно? Некомфортно іншим? Не входить в рамки світу чужих людей?

 

Щоб полегшало, перше, що треба собі дозволити, — відгорювати стільки, скільки потрібно. Коли тобі сумно й боляче, сумувати злитися й плакати — нормально. Дозвольте собі виражати все це без жодних умовностей.

 

Я виходив до моря й кричав, — зізнається тато. — І мені легшало.

А я увесь час била подушку й потім плакала в неї, — ділиться мама.

 

А посміхатися й радіти? Як бути з цими емоціями? Чи не засудять нас, якщо ми будемо намагатися жити нормальним життям? Робити манікюр, дивитися футбол, носити гарний одяг, бачитися з друзями. Чи нормально все це, коли в нас важкохвора дитина, яку ми можемо втратити?

 

Діти дуже чутливі. Спостерігаючи за батьками, від яких вони залежні, вони зчитують зміни в їхньому настрої. Тому якщо нам сумно, сумно і їм. І навпаки: якщо мама доглянута, посміхається, а тато, як завжди, шуткує, життя продовжується. А якщо мама не в стані потурбуватися про себе, то як вона впорається зі мною? Приблизно так і думають та відчувають діти наші стани.

 

Одного разу, допомагаючи мамі з важкохворим хлопчиком, у нас виник діалог після того, як поділилися з ними смішною історією. Ні мама, ні хлопчик тоді не посміхнулися.

 

— Смішна історія? — запитуємо хлопчика, який постійно задивлявся на маму.

— Так.

— Чому ти не посміхався?

— Тому що мама сумна. А якби я посміхнувся, вона б подумала, що мені весело. Але мені ж сумно, навіть коли я посміхаюся.

 

Людина — складна істота. Вона ладна відчувати спектр різних емоцій одночасно. Посміхатися, радіти дрібницям, жартувати — це нормально, навіть коли тобі тривожно й сумно. Де ще брати ресурс жити далі, як не в радості?

 

У важкі часи життєво необхідно зосередитися на тому, що відчуває ваша дитина, ви самі і ваша родина. Тільки це має значення.

 

Коли ваша дитина посміхається, дивлячись на вашу нову сукню, хіба це не більш важливо, ніж думка чужої людини, яка чомусь вважає, що тішити себе і свою дитину — це гріх. Якраз відчай і є гріхом, хіба ні?

 

БУДЬТЕ В ПРАВДІ

 

Мало хто з батьків онкохворої дитини знає, що їм насправді доведеться пройти. Так, вони готові боротися і перемагати після того, як оговталися від шоку. Але гіперактивність — поганий помічник в тривалому і складному лікуванні. Такий надто оптимістичний настрій — ілюзія та небажання бачити реальну картину, що в ситуації, коли важливо не гаяти часу, небезпечно. Розчарування може знесилити й загнати в депресію.

 

Вибудовуючи свої внутрішньородинні стосунки у складний період, важливо правильно розрахувати свої сили, розробити покроковий план дій. Щоб це вийшло, треба прийняти все так, як є. Заперечувати, шукати винного, а тим паче звинувачувати себе — колосальний мінус від дорогоцінного часу, який можна було б витратити на пошуки лікаря, клініки, вивчення самої хвороби й методів її лікування.

 

Щоб розрахувати свої сили, розробити план дій, важливо прийняти все як є, не прибільшуючи й не применшуючи проблеми.

 

Краще, що можна зробити всією родиною, — визнати, що це сталося і в цьому немає провини жодного члена сім’ї. Будучи чесними перед ситуацією, один одним і самим собою відпадає необхідність грати роль супер сильних та впевнених батьків. Можна не соромитися сліз та своєї вразливості. Можна бути відвертим і щирим, говорити прямо про те, що хвилює кожного разу, коли це необхідно. Така правда відновлює та зміцнює стосунки в родині та надає сил пережити важкі часи.

 

НЕ ЗАЛИШАЙТЕСЯ НА САМОТІ

 

Людині час від часу необхідно побути одній, щоб зосередитися, подумати, почути себе чи перезавантажитися. Але коли печаль переповнює душу, самотність — не вихід, а лише серйозна перешкода до одужання дитини. “Бути разом” — базова умова для успішного лікування, яке потребує багато часу й сил.

 

Усамітнившись та повністю розчинившись у хворій дитині, мама запускає ланцюжок таких самих “усамітнень” близьких їй людей. Це руйнує навіть найміцніші стосунки всередині родини. Як результат — родини немає. Всі журяться наодинці й шукають місце для усамітнення в іншому місці.

 

Небажання говорити з близькими й друзями пов’язане також і з тією ж ілюзією, зазначеною вище. Здається, якщо не обговорювати хворобу з іншими, вона швидше зникне. А якщо про неї всі говоритимуть буденно, значить, всі визнали, що все погано. Так і є, все погано. Але це точно не означає, що надії немає. Надія є — варто лише глянути статистику.

 

Чим швидше родина збереться разом, щоб обійнятися, поглянути в очі один одному, поговорити про все, нічого не приховуючи, тим більше шансів на одужання в дитини, яка потребує міцної підтримки.

 

ЗВЕРТАЙТЕСЯ ПО ДОПОМОГУ

 

У кожної родини свої особливості спілкування. Хтось постійно свариться, а у когось взагалі немає нікого. Що робити, коли ти з бідою сам на сам?

 

Спершу допомогу при хворобі дитини готові надати сімейні психологи. При цьому вони не просто готові вислухати, а й допомагають людині побачити те, що він не помічав раніше. Часто при таких розмовах виникає такий діалог:

 

— Мені ніхто не допомагає, в мене зовсім нікого немає. Я сама..

— А з ким Ви тільки що говорили по телефону?

— Це моя подруга, вона часто телефонує.

— Значить, у Вас все ж хтось є. Той, кому на Вас не байдуже, хто Вас підтримує.

— Так, виходить, що є...

 

Завжди є той, хто готовий вас вислухати. Щоб це усвідомити, треба дозволити собі висловлювати свої почуття, відкритися й самому зробити перший крок. Коли ви проговорюєте свої болі іншій людині, це допомагає вийти з заціпеніння й побачити ситуацію під іншим кутом.

 

Завжди є той, хто готовий вислухати. Щоб це зрозуміти, треба дозволити собі висловлювати почуття й самому зробити перший крок

 

 

Кожна родина має свій шлях. У когось він важчий, у когось легший, у когось закінчився трагічно. І все ж кожного разу родини, які пережили лікування своєї дитини, зізнаються, що ця частина життя краще допомогла зрозуміти, чого вони хочуть насправді і що для них по-справжньому є цінним.

<< Попередній запис:

Як і що говорити з дитиною про її хворобу

>> Наступний запис:

Як говорити з дітьми про смерть

Як і що говорити з дитиною про її хворобу

 

 

“Сказати дитині, що в неї рак?! Така новина вб’є її..”, — так думають багато батьків, які зіштовхнулися з цією бідою. І все ж говорити необхідно. Спеціалісти з різних країн, посилаючись на власний досвід, вважають: знаючи правду про те, що з нею відбувається, дитина буде свідомо лікуватися. Батькам не потрібно кожного разу придумувати нові причини, щоб змусити його терпіти болісні процедури, ліки, серйозні обмеження — вона сама розуміє, навіщо це потрібно. Та й взагалі обман та невідомість виснажують, тоді як правда звільняє, незважаючи на біль, яку приносить.

 

Парадокс, але після усвідомлення свого стану дитина менше переживає. Невідомість породжує більших монстрів. Але варто лише поглянути страхові в очі, як він починає слабшати.

 

Говорити треба. Але як саме? Хто бере на себе цю місію? З чого почати розмову? А якщо батьки не готові? 

 

Пояснює психологиня Мар’яна Нич.

 

 

ВИНЕН ВИПАДОК І НІЩО ІНШЕ

 

Врізалася в пам’ять одна картина. Мама більше години ходить лікарняним коридором, не наважуючись зайти в палату до сина-підлітка, після того, як лікар повідомив їй страшну новину. Вона говорить з кимось по телефону, не перестаючи плакати. Заглянувши у палату до її хлопчика, перше, що я побачила — його очі, сповнені тривогою. Він відчайдушно чекає на маму. Розуміючи, як йому важко від цього очікування, я підійшла до його мами, зупинила телефонну розмову й намагалася пояснити, чому зараз найважливіше — розділити свої переживання саме зі своїм сином. Вона має нарешті зайти в палату й почати говорити з дитиною про її хворобу.

 

Ми, дорослі, часто недооцінюємо своїх дітей, вважаючи їх слабкими й наївними. Насправді вони виявляються сильнішими і мудрішими за нас. Від них не можна нічого приховати — вони легко вловлюють наш стан. Побачивши, що з нами відбувається щось незрозуміле, вони переносять це на себе, роблячи висновок, що причина ховається в них. Здогадавшись чи випадково дізнавшись про свою хворобу, відчуття провини може загостритися: “Я захворів/-ла, бо зробив/-ла щось не так. Мама мовчить і плаче — я її образив/-ла”.

 

 

Тому так важливо протягом розмови з дитиною, в якої рак, сказати їй, що її провини тут немає. І ніякі “погані” вчинки тут ні до чого. В його організмі стався збій на клітинному рівні. Винен лише випадок і ніщо інше.

Буває так, що батьківських слів недостатньо. “Мене просто так заспокоюють”, — думає дитина й продовжує мовчки докоряти собі. В такому випадку допомагаємо ми, психологи. Не розібравшись з цим питанням, буде важко лікуватися й тим паче видужувати.

 

Коріння проблеми може ховатися за випадково підслуханою розмовою про родову травму чи за вчинком, який скоїла дитина, приховала і її гризе совість за це. Мамі в такому випадку зізнатися важко, а з нами легше.

Сумніви дитини, яка знаходиться на початку лікування, можуть розвіяти і його досвідчені однолітки, яким вже легше говорити про пережите: “Так, розумію тебе. Я теж спочатку думав/-ла, що моя хвороба — це покарання за мої вчинки. Тепер впевнений/-а, що це не так”.

 

Рак — хвороба, яка може відбутися з кожним. Ніхто не застрахований від неї. Але важливо знати, що сьогодні, у 21 столітті, це виліковна хвороба. А це — найголовніше. Я усвідомила, що лейкемія — це частинка мого життя, частинка минулого, яку неможливо викреслити чи забути. І я навчилася з цим жити…

 (з листа Олени Матушевської, яка перемогла рак)

 

 

КОМУ РОЗПОЧИНАТИ РОЗМОВУ

 

Якщо батьки відчувають, що готові говорити з дитиною про її хворобу, вони можуть почати розмову самі. Краще удвох. Навіть якщо раніше з сином чи дочкою більше спілкувалася мама, цього разу тато має бути поруч. Батькам необхідно знати, що саме відповідати дитині, якщо вона прагне дізнатися щось конкретне про хворобу. В цьому їй допоможе лікар, який пояснить дитині все, що та хоче дізнатися, не вдаючись у важкі терміни.

 

Але й цього буває недостатньо й виникають сотні інших запитань: як бути зі школою? Друзями? Звичним образом життя? Що буде з зовнішністю? Коли можна повернутися додому? Взагалі як це — жити у лікарні?

 

Розібратися з усім цим допоможе психолог, який не лише пояснить все незрозуміле зі сказаного лікарем, але й відповість на безліч запитань, які виникають у будь-кого, хто опиняється в такій ситуації.

 

ЯК І ПРО ЩО ГОВОРИТИ — ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ВІКУ

 

Від 2 до 7

В такому віці малюки як правило дуже прив’язані до батьків. Всі інші для них чужі. А значить, в першу чергу поруч мають бути мама і тато.

 

Говорити з дитиною про її хворобою, якщо вона зовсім маленька, можна звичною її мовою — за допомогою казок та книжок з картинками. Наприклад, такою як “Радіо Роббі”. Це серія історій-розмальовок про доброго та сильного героя Роббі, який бореться проти злих ракових клітин.

 

Іноді стається так, що якась клітина втрачає розум. Вона стає скаженою та злою і не хоче жити з іншими клітинами у твоєму тілі. Таку клітину називають раковою. Інші клітини теж зляться на ракову, оскільки вона розштовхує всіх і не дає їм спокою. На жаль, раковій клітині все одно на всіх. Вона дуже швидко народжує таких же, як і вона сама, — нерозумних злючок. Їх набирається ціла зграя.

На щастя, в деяких кров’яних клітинах є особлива зброя, за допомогою якої ракові клітини можна знищити. Коли всі ракові клітини знищені, інші радіють. Не завжди це виходить легко. Іноді тобі потрібна допомога. А хто тобі допоможе? В лікарні живе багато помічників, наприклад Радіо Роббі. Якраз він і є головним героєм нашої історії.

 

(уривок з книжки “Радіо Роббі та його боротьба проти злих ракових клітин”)

 

В таких книжках малюки знаходять стимул пити ліки та їсти кашу, навіть якщо немає апетиту. Один хлопчик, наприклад, коли сідав за стіл, брав з собою маленький молоточок (такий, як у Роббі). Це допомагало йому їсти й набиратися сил. Він стукав молоточком кожного разу, коли з’їдав ложку каші, уявляючи, що таким чином він знищує погані клітини. І для мами це стало великим полегшенням, адже до цього малюк відмовлявся від їжі.

“Як Марта захворіла на лейкемію” — ще одна книжка-помічник для батьків, які не знають, як простими словами повідомити дитині, що вона хвора. Її написали батьки, діти яких пройшли всі етапи лікування й одужали. Часто дорослі бояться її читати, а діти — навпаки. Історія Марти показує їхню особисту збоку, і від цього їм стає легше прийняти все, що відбувається. Марта для них — сильна та смілива подружка, з якої хочеться брати приклад: “Якщо вона змогла, то і я зможу!”

 

Ліки, які приймає Марта, називаються цитоцистатики. Вони бувають різних кольорів: жовті, рожеві та прозорі. Одного разу лікар назвав жовті ліки золотими.

 Невже вони зі справжнього золота? — запитала здивована Марта Слона.

Ні, — м’яко посміхнувся їй приятель, — але цих ліків страшно бояться ті пакосні злі кров’яні клітини. Тому їм доводиться тікати. Вони тобі допоможуть, і ми знов будемо грати, як і раніше!

 (уривок з книжки “Як Марта захворіла на лейкемію”)

 

ПЛАКАТИ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ!

 

Коли нам дуже сумно, а тим паче дуже боляче, ми плачемо чи кричимо. Природа про це потурбувалася — так легше переносити фізичні та душевні страждання. Процедури, які проходять діти, важко витримати навіть дорослим. В розмові з хворою дитиною, у якої рак, не можна забороняти їй виражати свої емоції. “Не плач!”, “Потерпи”, “Це не боляче” — всі ці вмовляння не лише не працюють, а й шкодять, оскільки до фізичних страждань додаються й моральні: “Я — боягуз. Мені не вірять, що це дуже і дуже боляче. Я засмучую маму…”.

 

Пам’ятаю, з яким полегшенням один хлопчик, у якого брали пункцію, подивився на маму, коли почув від мене, що може плакати й навіть кричати, тому що це дійсно боляче: “Мамо, я справді можу плакати?..”. Мамі такий “дозвіл” теж приніс полегшення — значить, плакати, коли тобі боляче, — це не соромно, як її завжди вчили, а необхідно.

 

Від 12 і старше

В такому віці дітей навряд влаштують казки для пояснення. Повідомляючи дитині, що вона хвора, треба налаштуватися на чесну розмову. Вже при першій розмові потрібна участь лікаря, який зможе з наукової точки зору впевнити підлітка, який сумнівається, в тому, що рак просто так не “підчепити” і що за рідкісним винятком ця хвороба не залежить від зовнішніх факторів.

 

Перш, ніж йти до лікаря за поясненням, батькам варто повідомити йому, що дитині вже відомо, а що — ні.

 

Важливо враховувати індивідуальні особливості психології спілкування з важкохворою дитиною. І перш ніж йти до лікаря за поясненням, батькам варто повідомити його, що дитині вже відомо, а що — ні.

 

Дізнатися правду про свій важкий діагноз — далеко не все. Дитині треба дізнатися ще багато чого: про лікування, яке може тривати більше року; ізоляцію, болісні процедури, можливі операції. Одразу розповідати всі подробиці недопустимо. Кожен етап потребує окремої розмови, до якої треба готуватися і батькам, і лікарю.

 

 

 

 

Пам’ятаю, як мене виставили за двері гематологічного кабінету і як довго я чекала маму в коридорі, яка вийшла від лікаря вся у сльозах. Я зрозуміла, що важко хворію. Все рухнуло моментально. Мені не можна було ходити в школу, займатися танцями, бачитися з друзями і взагалі “не можна!” — фраза, яку я постійно чула і яка найбільше мене засмучувала. З тих пір палата стала моєю другою домівкою… 

(з листа Олени Матушевської, яка перемогла рак)

 

17-18 років

Підлітки в старшому віці вже добре розуміють, що рак — це смертельно небезпечна хвороба. Завдяки “гуглу” вони знають багато про свою хворобу, а інколи не можуть відрізнити правду від фейків. Тому так важливо, щоб розмова з ними була не просто чесною та відкритою, а й компетентною.

 

Дорослі діти ставлять нам прямі запитання й потребують таких же відповідей. Не завжди те, що ми говоримо, наші діти сприймають так, як нам би хотілося. Важливо знайти ці непорозуміння й все пояснити, і лише психолог зможе це зробити.

 

Говорити з дитиною, у якої рак, в цьому віці важко ще й тому, що це період конфліктів “батьків та дітей”, болісного відриву один від одного. Гіперопіка, порушення кордонів підлітка — все це погіршує ситуацію і демотивує його проходити важке лікування. Тоді як спілкування з його однолітками, які пережили те ж саме й одужали — якраз те, що потрібно.

 

Після кожного блоку хіміотерапії, яких у мене було 5, було дуже погано. Не було сил, настрою, не хотілося нічого. З часом ставало краще і мене відпускали ненадовго додому. Це були найщасливіші моменти. Дома я забувала, що хворію. Дома в мене завжди був гарний настрій, я раділа всьому. А потім дуже важко було знову повертатися в лікарню. Але я була достатньо сильною та витривалою. Я набиралася терпіння і знала, що маю боротися. Я вірила, що вилікуюся… 

(з листа Олени Матушевської, яка перемогла рак)

 

Наш “Табір переможців” був організований саме з цією метою — показати, що рак можна вилікувати і що більшість дітей перемагають хворобу. А ще це можливість поговорити з тими, хто добре розуміє тебе про те, що ніколи не запитаєш дорослого, яким би мудрим він не був.

 

Минуло багато років і зараз я стала волонтеркою. Я знала, що відчувала, що коли-небудь захочу до цього повернутися і допомагати онкохворим дітям, як колись допомагали мені. Я подарую їм найголовніше — надію та віру в себе, в одужання. Своїм прикладом покажу, що рак — не вирок. Рак виліковний. Головне — не опускати руки й боротися до кінця. Тільки так його можна подолати!

 

Детально про Табір переможців.

<< Попередній запис:

Якщо важка хвороба настає у період кризи дитячого віку

>> Наступний запис:

Хвороба дитини і стосунки в родині

Якщо важка хвороба настає у період кризи дитячого віку

 

 

Батьки онкохворих дітей, які проходять лікування, панічно бояться дитячих вікових криз. Адже для них це насамперед конфлікт, який проявляється особливо гостро на фоні хвороби. З іншого боку, коли твоїй дитині загрожує смертельна небезпека, рідні зосереджені лише на її порятунку, залишаючи всі “мирні” проблеми на потім. А тому роблять все можливе, щоб усіма методами якомога швидше погасити конфлікт, не втручаючись у його природу.

 

“У мого такий характер! Важко з ним. Бігає, носиться…”, — журиться мама, спостерігаючи за іншими дітьми, які, на відміну від її сина, мовчки лежать в ліжку. Видно, що хворіють. І майже не видно по її синові — хіба що волосся немає зовсім… Але активний характер її малюка — великий плюс, який допомагає йому долати важку хворобу. Продовжуючи своє життя, в якому всі ці уколи та крапельниці — точно не ті речі, які хвилюють його більше, ніж ігри, мультфільми та нові друзі, він відволікається від поганого, зосереджуючи свою енергію тільки на радісних моментах. Як результат — тромбоцити ростуть вгору.

 

В більшості випадків конфлікт на підґрунті кризи дитячого віку викликаний нами, дорослими, які не розуміють його природу

 

Так, важко відпустити дитину від себе, коли вона важкохвора. Навіть якщо їй 18 років. Її життя — це життя мами. Все, що хвилює її, хвилює і маму. Вони — єдине ціле. Немає дитини - немає мами. Є “ми”. “Ми здали аналізи”, “Нам вже краще”, “Ми вже ходимо”. І, коли після одужання, син або дочка починають жити своє життя, мама відчуває себе глибоко нещасною, розгубленою і навіть відданою, адже від неї відривають частинку її самої. А її дитину, у свою чергу, починає докучати почуття провини, адже вона намагається піти від тої, хто стільки всього зробила для неї. В результаті, нещасні обоє.

 

Дуже важко відпустити дитину від себе, коли вона важкохвора. Навіть якщо їй 18. Але зробити це необхідно

 

Активність, стресостійкість, оптимізм, цілеспрямованість, впевненість, відкритість, допитливість, самостійність, вміння радіти — з одного боку. Пригніченість, невпевненість, інертність, залежність, байдужість, агресивність — з іншої. Ось в чому питання. Але ж головне у характері формується якраз у ці самі вікові дитячі кризи. Навіть коли наші діти хворіють.

 

Головне в характері формується в період криз дитячого віку

 

Кризи дитячого віку за віком можна розділити на 6 етапів, а не 2, як вважають здебільшого. Так, до криз раннього дитячого віку належать криза новонародженого та криза однорічної дитини. Через рік наступає криза 3 років (“Я сам!”). Після неї вже через великий проміжок часу — криза 7, 13 та 17 років. Гарна новина полягає в тому, що все це нормально і потрібно, і що тривають вони не роками, а в середньому декілька місяців. Від того, як ми, дорослі, будемо при цьому себе вести зі своїми дітьми, залежить будуть ці кризи йти на благо чи навпаки - на руйнування.

Отже, якими ж бувають дитячі психологічні кризи за віком і навіщо вони потрібні?

 

Криза новонародженого потрібна, щоб малюк отримав все, що йому потрібно для відчуття в максимальній безпеці. Він ситий, його мама завжди поруч — вона спокійна, лагідна, радісна. Від цього залежить, чи прийматиме себе дитина в майбутньому, чи буде вона ставитися до людей з довірою, чи буде приймати їхню допомогу, чи буде відкритою до світу.

Криза однорічної дитини трапляється, коли малюк починає ходити, розширюючи свої кордони дозволеного і куштуючи навколишній світ на смак: що йому подобається, а що — ні. Дитина починає говорити, часто називаючи предмети так, як вона їх розуміє. Тому так важливо вчасно підказати йому, як правильно.

 

Головне батьківське словосполучення цього періоду — лагідне, але наполегливе “Не можна!”, але при обов’язковій наявності того, що є так само й те, що “можна”

 

“Я сама!” або криза 3 років потрібна для усвідомлення дитиною, що вона — самостійна особистість, яка здатна потурбуватися про себе сама. З цього віку діти починають відділятися від батьків. А як це зробити, якщо мама опирається? Треба під’єднати впертість, розізлитися, щоб вона зрозуміла, що вона налаштована серйозно і що вона “САМА!” вже може одягнутися, зібрати розсипану нею ж гречку, помити чашку чи наліпити вареників. І неважливо, що вона одягнеться як-небудь, а у волоссі заплутається вареник, - все це дрібниці у порівнянні з її майбутньою впевненістю в собі, що вона може зробити щось без чужої допомоги.

 

 

Втихомирюючи її, караючи, а також гіперопікуючи (“Ну як же її відпустити? Вона ж ще маля…”), мама дає дитині чітко зрозуміти, що все, що вона робить початково погано, що краще не висовуватися, що хтось зробить краще за неї, що все одно нічого не вийде.

“Давай зробимо це разом, а не я зроблю це за тебе” — приблизно так варто діяти батькам в період кризи дитячого віку.

 

Неважливо, що вона одягнеться як-небудь, а у волоссі заплутається вареник, — все це дрібниці у порівнянні з її майбутньою впевненістю в собі, що вона може зробити щось без чужої допомоги

 

Криза 6-7 років. Це вже перевірка на незалежність від батьків, поступове усвідомлення своїх кордонів, а також того, що ти — вже не частина мами з татом, а частина навколишнього світу, до якого накопичилося багато запитань. Звідси і шквал нескінченних “Чому?” про все на світі. Незручних і найстрашніших. І нам, дорослим, треба серйозно відповідати на них. Тому що, ставлячи смішні запитання, діти точно не жартують, вони просто хочуть  знати, як все влаштовано в цьому великому дорослому світі, за якими правилами в ньому “грати”. І хто, як не ми, маємо познайомити їх з усім його різномаїттям.

 

Ми — гіди своїх дітей. Засуджувати за допитливість — формувати в них умовний рефлекс: “допитливість — це погано, а інколи навіть боляче. Безпечніше сидіти в нірці й нічого не знати”. Звідси ростуть ноги в обмеженості, замкнутості, інертності й закомплексованості в стосунках з майбутнім партнером чи партнеркою.

 

Ставлячи смішні запитання, діти точно не жартують, вони просто хочуть  знати, як все влаштовано в цьому великому дорослому світі

 

Криза 13-14 років. Молодша підліткова криза дитячого віку. Вона відповідає за здатність виживати в цьому світі, адаптуватися до нього. В цей період підліток випробовує себе, окреслює свої орієнтири - маячки, які в майбутньому будуть його принципами. І наша роль в цей “екстремальний” період — стати йому наставником. Спілкування в такі моменти точно не має обмежуватися черговим “Як справи у школі?”. Що він відчуває — ось що варто пам’ятати про нього.

 

Обманути сина чи дочку, як це було раніше (чого вже приховувати), вже не вийде. Діти в такому віці легко спростовують подвійні стандарти, роблячи свої висновки. Палити погано, але батьки палять? Значить, все-таки можна, якщо обережно. Кричати не можна, але на мене кричать. Значить, і я можу на тих, хто слабший. Тато грубить мамі, значить, це норм, значить, з дівчатами так і треба. Що буде “норм” для вашої дитини, а що — ні, вирішується на цьому віковому рубіконі.

 

В цей період дитячої психологічної кризи накладається також і здатність дітей перетворювати свої бажання у мрії, а згодом — у цілі. Це неймовірно тендітний та надважливий момент. Висміюючи бажання дитини, а ще гірше — забороняючи їй “думати про всілякі нісенітниці”, можна позбавити її щастя творити, споглядати, відкривати. А, тим паче, будувати цілі та досягати їх. Все це буде їй недоступно.

 

Що буде “норм” для вашої дитини, а що - ні, вирішується на цьому віковому рубіконі

 

З 15 до 18 — остання криза дитячого віку. Той самий “важкий вік”. Його роль — допомогти остаточно відділитися від батьків. Не варто думати, що, вішаючи на двері своєї кімнати табличку “не заходити”, ваша доросла дитина демонструє свою нелюбов  до вас. Вона просто “тренується” як це — жити без вас. Не варто забороняти їй усамітнюватися, заходити до неї без стукоту, “лізти в душу”, ставлячи надто багато особистих запитань. Вашій дитині, яка подорослішала, важливо відчувати себе хазяїном на своїй території. Дозвольте це їй. У відповідь вона поважатиме вашу.

 

Вашій дитині, яка подорослішала, важливо відчувати себе хазяїном на своїй території

 

Відмовитися від всього хорошого завжди складно. Звідси — пошук недоліків у батьків, провокація на конфлікт. Небезпека цього періоду в невідповідності фізичної та психологічної зрілості. Готовність діяти — це добре. А чи готова дитина відповідати за свої дії? І взагалі, що таке відповідальність? Без нас їм не розібратися.

 

Криза — не конфлікт, а перехід. І в кожної з них своє призначення

 

Подолання — це завжди дискомфорт, оскільки порушується наш звичний порядок речей. Тому ми й чинимо спротив, перетворюючи його на конфлікт. А всього лише потрібно взяти себе в руки, видихнути й прийняти нові правила гри.

>> Наступний запис:

Як і що говорити з дитиною про її хворобу