"МАМО, МЕНІ СТРАШНО"

Страх – це… не страшно. Це нормально – боятися, щоб не потрапити в халепу. Так спрацьовує наш природний інстинкт. Страх – це наш охоронець, який допомагає нам вижити.

 

Дорослішаючи, ми вчимося ним керувати, оскільки можемо пояснити його походження. “В темних провулках можна наштовхнутися на хуліганів, тому знайду світлішу дорогу”, “Гроза – це не страшно, а блискавка – небезпечна, тому встановлю блискавичник”.

Нам, дорослим, вже добре знайомий цей світ, на відміну від наших дітей, які тільки знайомляться з ним. Ми для них – перші гіди. Як допомогти нашим дітям перетворити це пізнання в радість, а не низку постійних стресів? Як допомогти дитині впоратися з його тривожністю та дитячими страхами? І що точно не варто робити, щоб звичайний страх не перетворився на фобію, яка веде до неврозів?

 

ДИТЯЧІ СТРАХИ РОСТУТЬ РАЗОМ З ДИТИНОЮ

Страхи в житті дитини були і будуть завжди. Це означає, що він розвивається, дорослішає, намагається осмислити все, що відбувається з ним і навколо нього. З часом одні страхи зникають, а інші проявляються.

До одного року малюк боїться розлуки з мамою, яка в цьому віці для нього дорівнює життю. Звідси починається тривога маленької дитини – страх незнайомців і гучних звуків. Але вже у два дитина спокійно гратиметься в пісочниці, не звертаючи на маму уваги. У неї все ще буде страх її втратити, але звичка бачити її поруч розвіяла страх. Але з’явився новий, більш реальний та небезпечний. Наприклад, страх великих собак чи машини.

В чотири роки разом з абстрактним мисленням народжується вигаданий страх. Дитина боїться темряви, в якій легко уявити монстра зі щойно побаченого мультика.

Після шести у дітей з’являється страх смерті, властивий вже дорослим. Якщо дитина не отримає на свої прямі запитання відповіді (а батьки часто ухиляються від таких розмов), то буде тривожитися ще більше. Немає розуміння – немає спокою.

 

Психотерапія дитячих фобій (випадок з практики)

У восьмирічного хлопчика помер дідусь. Через пару тижнів у малюка з’явилося безліч нав’язливих страхів: страх залишатися одному в кімнаті, засинати в темноті. Виявилося, що причиною стало те, що з ним ніхто не поговорив стосовно того, що сталося. Все, що він почув від дорослих: “Дідусь помер”. Що таке “помер” йому ніхто не розказав і його це налякало. Налякало, що є щось, що може зруйнувати його звичний світ.

В процесі терапії з психологом він намалював свій страх. На малюнку зобразив себе з величезною калюжею сліз поруч. Виявилося, що хлопчик любив дідуся і був засмучений, що його не стало. Але спостерігаючи, як плакали батьки, він боявся, що якщо і він плакатиме, вони ще більше засмутяться. А тому так і не відгорював свій смуток. А тут ще й мама і тато відмовлялися говорити на цю тему, і всі емоції доводилося тримати в собі. В результаті і народилися всі ці страхи.

Все, що потрібно було зробити дорослим, – спокійно простими словами пояснити, що сталося і що буде далі: “На жаль, ми не зможемо більше бачити дідуся, і він не прийде до нас в гості. Від цього нам дуже сумно. Ми сумуємо за ним”. Такі прості пояснення заспокоїли б хлопчика. Можливо, він би продовжував сумувати але при цьому перестав би тривожитися, тому що розумів причину, чому так відбувається. А ще зрозумів би, що сумувати разом з рідними – це зовсім інше, ніж на самоті.

Замовчування – прямий шлях до дитячих фобій та неврозів. Біль, печаль, смерть – невід’ємна частина життя. І якщо ми про це не говоритимемо, це не означає, що їх немає і що наша дитина не зіштовхнеться з цим.

Гуманніше підготувати його до того, що сумувати, відчувати душевний біль – нормально. Це говорить про його добре серце та вміння співпереживати. Без цих почуттів він би ніколи не зміг відчувати і справжньої радості. І не варто вважати, що такі філософські розмови діти не сприймуть. Навіть якщо щось їм здаватиметься не зовсім зрозумілим, на них подіє ваша спокійна інтонація, сам факт такої бесіди один на один, як з дорослим. Вони відчують найголовніше – якщо мама чи тато так спокійно говорять про це, значить, це не страшно, не соромно, не погано.

 

ВИХОВАННЯ СТРАХОМ – ЗЛО

Інша крайність – маніпулювати дітьми за допомогою страху. “Не заснеш – забере бабай”, “Будеш пустувати, віддамо тебе циганам”, “Погано вчитимешся, перестанемо тебе любити”. Чим тільки не лякають батьки, щоб діти робили те, що вони хочуть. Не задумуючись, яку шкоду несе це всім. Адже таким ставленням ми втрачаємо своїх дітей в цю ж хвилину. Хіба можна поважати і тим паче бути другом тому, хто їх принижує, лякає і несправедливо наказує?

Не кажучи вже про те, що такі “лякалки” від дорослих можуть закінчитися серйозним неврозом, з яким впоратися набагато важче. Тут вже не обійтися без професійної психотерапії дитячих фобій.

 

Психотерапія дитячих фобій (випадок з практики)

Бабуся, щоб заспокоїти онука, постійно лякала його поліцейським. “Бавишся? Ну зараз прийде поліцейський і забере тебе до в’язниці”, – казала вона, і хлопчик на деякий час замовкав.

Одного разу до них зайшов приятель батька у формі. Побачивши його, у дитини сталася істерика – він заліз в шафу й голосно кричав, як тільки хтось з дорослих намагався його звідти витягнути. Як наслідок – проблеми зі сном та енурез.

 

СТРАХИ, ДИТЯЧІ ФОБІЇ ТА НЕВРОЗИ: В ЧОМУ РІЗНИЦЯ?

Страхи, фобії та неврози – не одне й те ж саме. Це ланцюжок: страхи, якими можна управляти, можуть перейти у фобії, якщо вчасно з ними не розібратися. У свою чергу фобії, якщо з ними не працювати, стануть причиною неврозів.

Між страхом і фобією є тонка межа. Якщо дитина боїться темряви, але легко її долає, просто ввімкнувши світло, – це страх. Але якщо темна кімната викликає паніку, і дитина ні за яких умов не зайде в неї, поки хтось інший не ввімкне світло, – це фобія, страх, який неможливо пояснити раціонально. І якщо в першому випадку малюк може контролювати свій страх, то в другому – в його полоні.

 

ЩО СПРИЯЄ ПОЯВІ СТРАХІВ?

 

Гіперопіка

Хочете виростити тривожність у дитини – контролюйте кожен її крок, забороняючи все, що тільки можна, тому що абсолютно все несе загрозу. З велосипеда можна впасти, собака вкусить, кіт подряпає, пісок потрапить в очі, гойдалка вдарить. Про яке спокійне та щасливе дитинство може йтися, коли все, що тебе оточує, бажає зла. “Світ ворожий”, – з такою думкою дитина, яка знаходиться у постійному стресі, виростає та отримує у спадок саме такий світ. А як інакше, адже вона звикла бачити лише все погане, завдяки занадто турботливій мамі.

 

Конфлікт батьків

Батьки для дитини – це увесь світ. І якщо з ними щось не так, то винною у тому, що відбувається, вона вважає себе.

Тому коли батьки часто сваряться, дитина може страждати від кошмарів, безсоння, депресії, почати шкодити собі тощо.

 

Інформація з соцмереж, яка не контролюється

Ще одна причина – великий об’єм доступної інформації. І, на жаль, далеко не завжди батьки можуть її відслідкувати. А налякати дитину може навіть на перший погляд не шкідлива комп’ютерна гра. Правда, гра МОМО зі страшним створінням у вигляді жіночого бюсту на курячих ніжках з блідим обличчям легко налякає навіть дорослого зі сталевими нервами. У мережі вона з’явилася декілька років тому завдяки повідомленню від невідомої людини. Хтось писав, що йому потрібна допомога і просив зателефонувати на вказаний номер. Багато хто потрапляв у цей підступ, і гра поширювалася по світу, наносячи шкоду.

Ось чому важливий режим, сімейні ритуали, розумні обмеження. Все це дає почуття стабільності, надійності та безпеки світу.

 

КОЛИ ЗВЕРТАТИСЯ ДО ПСИХОЛОГА?

Не з усіма страхами потрібно звертатися до спеціаліста. Батьки часто можуть самі з ними впоратися. Наприклад, зі страхом монстрів та привидів.

І перше, що потрібно зробити – поговорити з дитиною про це. Але не перед сном: краще протягом сонячного дня, коли дитина жвава і весела.

Малюки вірять у магію і цим можна скористатися. Купити “магічний” нічник і розповісти, що тепер він легко розжене в кімнаті всіх монстрів. Або послухати пораду дитячої психологині Світлани Ройз, яка відганяла від своєї донечки страшних чудовиськ, пшикаючи на них водою з респіратора. Вона його так і назвала – “відлякувач”. Будь-який предмет в руках мами може стати чарівним.

Ще один дієвий спосіб – разом намалювати чи зліпити страх, а потім перемогти його, просто розминаючи в руках. Правда, батькам варто бути готовими, що іноді дитина може виліпити щось неочікувано страшне. Ну а як вони думали? Не дарма малюки бояться цих чудовиськ.

 

Психотерапія дитячих фобій (випадок з практики)

Одного разу малюк вирішив показати мамі свій страх. Взяв пластилін і виліпив “страшного” привида, яке, за його словами, увесь час ходить з ним поряд. Побачивши, мама злякалася: “З сином щось не те!”. Після роботи з психологом виявилося, що поруч з хлопчиком “живе” страх смерті. А коли знайомий зі страхом в обличчя, з ним вже легше боротися.

Ми, дорослі, маємо розуміти, що наше – це наше, а дитини – це дитини. Іноді достатньо спитати: “Розкажи про свого привида, який він?”, щоб переконатися, що це не завжди щось обов’язково погане. З такої довірливої розмови, як правило, і починається мирна, але дієва війна проти страху.

 

КАЗКОТЕРАПІЯ

Напевно, одна з найкращих форм спілкування з дитиною про його страхи. Коли мама чи тато разом придумують казкову історію, де головним героєм стає персонаж зі схожим іменем чи характером. А основною фабулою казки стає ситуація, в якій малюку важко впоратися в реальності. Наприклад, дитина боїться купатися. Можна разом вигадати історію, де кролик чи більчатко теж боявся купатися. І з ним перестали дружити всі звірята у лісі. І він став думати, що йому все ж варто подолати свій страх і полюбити купання. Далі почалися пригоди, за допомогою яких кролик впорався зі страхом і знайшов друзів. Він став хоробрим, і всі його почали поважати за це.

 

Головна умова, за якої казкова психотерапія дитячих фобій спрацює, – це системність. Одного разу точно недостатньо. Наприклад, зі страхом темряви доведеться боротися протягом місяця, а то й двох, протягом яких можна з дитиною чи вигадувати казку, чи ліпити всіх монстрів, чи малювати їх разом. Кожного дня цього не потрібно робити точно, щоб не загострювати увагу. Два рази на тиждень буде достатньо. Підказувати при цьому сильно не варто – хіба спрямовувати питаннями, а діти самі намалюють, як перемогти свого монстра.

 

Якщо з малюками та “чарівним” світом все ясно, то як бути з підлітками? В такому випадку допоможуть батьківські обійми, довірлива розмова, разом проведений час. Така підтримка дасть їм відчуття захищеності та любові.

 

Якщо батьки вчасно не дадуть дитині це відчуття, вважаючи, що всі ці прояви любові (особливо до хлопчика) – телячі ніжності, то в майбутньому отримають результат – тривожного, невпевненого дорослого, який страждає від самотності, оскільки його стриманість інші сприйматимуть за байдужість та егоїзм.

 

В ситуації, коли дорослі відчувають, що не в стані допомогти підлітку, важливо звернутися до психолога. У спеціаліста є безліч інструментів, які допоможуть дитині розкритися, щоб в кінцевому випадку побороти дитячі фобії й позбутися неврозів, які їх супроводжують.

 

 

ЯК ВМОВИТИ ДИТИНУ ПІТИ ДО ПСИХОЛОГА

Психотерапія дитячих фобій починається з чесності. Тому, якщо ви відчуваєте, що є необхідність звернутися до спеціаліста, так і кажіть: “Я бачу, що з тобою щось відбувається. Ти сидиш вдома, нікуди не виходиш. Давай ми з тобою сходимо до спеціаліста, який тобі допоможе”. Не варто придумувати якусь добру тітку, яка чомусь буде з дитиною про щось говорити і лізти в душу. Одного разу обманувши буде важко повернути довіру.

 

Безумовно, без пояснень, що відбуватиметься на зустрічі, не обійтися: “Це буде бесіда. Психолог ставитиме питання, а ти спробуєш відповісти на них так, як відчуваєш. Вибери день, коли тобі було б зручно”. Підлітку важливо дати зрозуміти, що у нього є право вибору. За можливості він може сам обрати спеціаліста, зайшовши на сайт і переглянувши всіх претендентів на його довіру. Коли дитина бере участь в процесі, вона відчуває, що це її рішення, а не нав’язане батьками. Посилить це почуття ваша обіцянка, що в разі дискомфорту вона може піти й обрати іншого психолога. Важливо зазначити, що ви будете поруч, навіть якщо бесіда зі спеціалістом буде проходити тет-а-тет.

 

Однак перша бесіда завжди відбувається в присутності батьків, оскільки дитина – це відображення ситуації, яка відбувається в її родині. А тому спеціалісту, щоб розібратися в ній, варто познайомитися з усіма учасниками. Часто, щоб вирішити проблему підлітка, варто вирішити проблему, пов’язану з його батьками. Тому просто привести дитину з установкою: “Ми привели її, а тепер носіться з ним”, не вийде. Знаходячись на терапії в атмосфері прийняття, підліток повертається додому і зіштовхується з тими самими “тарганами в голові” своїх близьких. І все лише погіршується. Тому сеанси психотерапії дитячих фобій – спільна робота дитини та її батьків.

 

Якщо щось відбувається з вашою дитиною, значить, можливо, з вами щось не так, можливо, ви не так реагуєте чи не все знаєте. Це потрібно зрозуміти та прийняти. Як і той факт, що, скоріш за все, щоб допомогти впоратися з нав’язливими страхами та неврозами, вам необхідно змінити своє світосприйняття. Іншими словами – змінитися. Але як показує практика, такі зміни в собі – завжди на краще. Це завжди шлях до кращої версії себе. Чи це не чудово?

 

<< Попередній запис:

5 поширених міфів про рак

>> Наступний запис:

"Боюся, що рак повернеться"

5 поширених міфів про рак

 

 

 

Я готовий і надалі боротися,

але мені потрібно знати, проти чого я борюся

«Імператор усіх хвороб. Біографія раку» Сіддгартха Мукерджі

 

Книгу “Імператор всіх хвороб” Сіддгартхи Мукерджі ми рекомендуємо всім, хто хоче позбутися оманливих суджень про онкологічні захворювання, зрозуміти їхню природу, почути відповіді на запитання, пов’язані з раком, та навчитися відділяти правду від міфів. Це – захоплююча книга, написана американським вченим, онкологом індійського походження. Вона знайомить з ворогом, щоб більше ніщо не заважало боротися з ним.

 

Міф 1. Рак = смерть

 

Напевно, це найстійкіший міф, оскільки не минуло й століття, як рак почали лікувати. Це сталося лише в середині 20 століття. Стереотип “Рак = смерть” передавався з покоління в покоління, оскільки людство хворіло на рак ще з кам’яного періоду.

 

Все ж є надія, що така омана про рак втрачає силу. Вже зараз на лекціях серед школярів та студентів на тему симптомів онкозахворювань ми помічаємо, що, на відміну від їхніх батьків, діти спокійно говорять про рак вголос, починають дискусію, ставлять запитання і самі непогано розділяють правду від міфів про лікування від раку. Не відчуваючи страху, який притаманний старшому поколінню. Справа не в тому, що в молоді немає пережитого досвіду втрати. Вони просто народилися в часи, коли рак почали успішно лікувати. Плюс знання іноземних мов дозволяє дізнаватися інформацію з першоджерел.

 

Факти:

- Згідно з джерелом cancer.gov cтаном на січень 2019 року в США нараховували близько 16, 9 мільйона одужавших від раку. За прогнозами до 2030 року це число збільшиться до 22,2 мільйони людей.

- За даними Всесвітньої організації здоров’я більше 80% онкохворих дітей виліковуються за умов дотримання комплексного лікування.

 

Рак – назва більш ніж 100 хвороб, які лікуються, як будь-які інші. Але треба розуміти, що він індивідуальний, як відбитки пальців. Ніхто не може визначити, якою буде відповідь організму на лікування. У сучасній онкології з’явилося поняття “прецизійна медицина”, яка дозволяє підбирати персональні ліки чи схему лікування пацієнта на основі різних біомаркерів.

 

Здебільшого протокольне лікування спрацьовує, про що теж говорить світова статистика. Але навіть в ситуації, коли перший етап виявився неефективним, є друга і третя лінії.

 

Міф 2. На рак хворіє все більше людей

 

З точки зору статистики, так і є, але тут не все так просто. Рак у дітей, як і раніше, – рідкість: близько 14 випадків на 100 000 дітей на рік. Все-таки здебільшого хворіють люди старше 65 років. І більше всього в розвинених країнах. Парадокс? Зовсім ні. Просто в цих країнах, по-перше, висока тривалість життя, а по-друге, розвинена медицина, яка дозволяє діагностувати рак на ранніх стадіях.

 

Сто років тому люди не доживали до такого віку. Той факт, що в країнах, які тільки розвиваються, цифри більш “оптимістичні”, пов’язане з відсутністю культури діагностики та підрахунку хворих. Можна припустити, що саме в таких країнах особливо прижилися міфи про рак.

 

Головне досягнення 20 століття – профілактика онкозахворювань. Контроль за рівнем забруднення навколишнього середовища, антинікотинова кампанія, популяризація сонцезахисних кремів – все це значно знижує ризик раку шкіри чи легень, наприклад.

 

Факти:

• За даними Національного інституту раку (США) вірогідність захворіти на рак найбільш висока у віці 55-75 років. Після 75 років вона знижується, а після 85 майже так само низька, як в молодому віці.
• У другій половині 19 століття одним з найпоширеніших видів раку був рак шлунка. З вірогідних причин – канцерогени у складі консервантів та приправ для маринування, а також ендемічні інфекції. З появою сучасних холодильників епідемія раку шлунка зникла (з книги “Імператор усіх хвороб”).

 

Міф 3. Рак – хвороба смутку

 

У 2-3 столітті до н. е. жив лікар Клавдій Гален, який значно вплинув на розвиток медицини. Методи цього давньоримського хірурга практикувалися до 17 століття. Згідно з його переконаннями, здоров’я залежить від балансу 4 рідин: крові, флегми (слизу), жовтої жовчі та чорної жовчі.

 

Через надлишок чорної жовчі (яку, до речі, так і не знайшли) Гален пов’язував виникнення раку та депресію. Останню ще називають меланхолією, яка з грецької так і перекладається – “чорна жовч”. Так був проведений зв’язок між двома недугами тіла та психіки.

 

Тому й не дивно, що дехто досі думає, що депресія, сум, ревнощі, заздрощі стають причиною для розвитку раку.

 

Згідно з цією логікою під прицілом кожен з нас. Адже ми сумуємо й інколи можемо погано про когось подумати. Але чогось хворіють не всі. І ті, хто має діагноз, отримує відчуття провини: “Я захворів, тому що я поганий”.

 

Так, на нас впливають різні чинники: як ми живемо, хто наші батьки, що ми їмо та п’ємо. Але рак не з’являється від поганого настрою чи характеру, оскільки це не доведено з наукової точки зору.

 

Міф 4. Рак заразний

 

Цей міф з області полювання на відьом та пристріту. Раціонально пояснити його неможливо, оскільки доведений факт, що рак не заразний, нічого не змінює.

 

Тому коли в чергове від освіченої людини у 21 столітті чуєш: “А ось ви, волонтери, так часто буваєте у відділенні, не боїтеся, що принесете додому хворобу?”, можна лише розвести руками.

 

Міф 5. Хімієтерапія – це погано. Природні засоби – добре

 

Якби ті, хто так думає, знали, який неймовірно довгий і складний шлях був пройдений лікарями, щоб прийти до методів сучасної хімієтерапії. Скільки стереотипів про онкозахворювання їм довелося побороти, щоб нарешті визначити, де ховається правда про лікування раку, а де міф.

 

Голодування, сода, вітаміни, ашрами, диво-гриби…. Якби все було так легко і просто, ми б давно вже побороли рак. Але правда така, що навіть дослідження з цього приводу не проводять. Все тому, що немає жодної зачепки, яка доводить, що такі засоби здатні на подвиг. Експерименти на мишах закінчилися плачевно. А дослідження, які вивчали взаємодію мигдалевої кислоти та вітаміну Б (ще один “рецепт” боротьби з онко) разом з хімієтерапією, які впливають на периферичну нервову систему, довело, що вони серйозно підсилюють токсичність.

 

Наслідки прийому дешевих природних засобів у випадку з дитячою онкологією найчастіше виявляються більш небезпечними, ніж у дорослих. Не кажучи вже про те, що зрештою вся провина лягає на плечі батьків. Адже відмовляючись від “поганої” хімії на користь диву, вони беруть відповідальність за життя дитини на себе. Лише на себе. Не людина, яка продала той чи інший природний препарат, а тільки ти сам, бо це твій вибір.

 

Тому перед тим, як приймати таке рішення, варто тисячу разів запитати себе: “Чи я ладен взяти на себе таку відповідальність і чи маю на це право?”.

 

Можна зрозуміти бажання батьків йти хоч на край світу, аби це тільки допомогло дитині. Але все ж ніякі благі наміри не ладні виправдати їхній вчинок, якщо станеться щось незворотнє.

 

Як би не було важко, не варто сліпо вірити чужим порадам. Навіть на думку одного лікаря не варто покладатися – спитайте ще одного, а краще двох-трьох. І тільки після того, як ви почуєте відповіді на всі свої запитання з різних точок зору, варто прийняти рішення, що робити далі. Сумніви – гарні ліки від омани.

 

Науковий світ наближається до позбавлення від раку. І це вселяє надію.

 

<< Попередній запис:

Симптоми іпохондрії та методи її подолання

>> Наступний запис:

"МАМО, МЕНІ СТРАШНО"

«Боюся важко захворіти»

 

 

Часом люди страждають від іпохондрії. Особливо у ковідні часи, коли доводиться прискіпливіше дослухатися до сигналів свого організму, щоб не пропустити небезпечний симптом. Коли весь світ знаходиться у стані тривоги, а на планеті не залишилося жодного “раю”, куди можна було б втекти, складно не піддаватися паніці. Такий фон – чудова нагода появитися фатальному страху захворіти.

 

Що таке іпохондрія? Чи можна передбачити її розвиток? Як позбавитися від неї? Як дізнатися, чи я іпохондрик?

 

Психологічні причини іпохондрії

 

Іпохондрія – не хвороба. Це тривожний стан, протягом якого людина надзвичайно стурбована тим, що може мати якесь захворювання. У страху, крім психологічної, є і біологічна складова. Коли ми чогось боїмося, виробляються гормони страху. І якщо боятися постійно, цих гормонів стає настільки багато, що зрештою вони стають токсичними для організму.

Гормони стресу – це адреналін. В малих дозах він корисний – викиди адреналіну посилюють відчуття, щоб швидко зорієнтуватися і врятувати себе. Але коли адреналін зашкалює, він стає небезпечним. Зрештою, людина почувається погано, що зайвий раз доводить їй, немовби вона справді хворіє чимось серйозним.

Далі –  більше. Щоб вберегти себе, людина обмежує фізичне навантаження, в результаті починає відчувати брак кисню, слабкість, що також підтверджує його теорію щодо надуманої хвороби. Страждає й імунітет – його руйнує армія гормонів. Людина стає більш вразливою – легше підхоплює віруси, довше і важче хворіє.

Канцерофобія (страх захворіти на рак) – один з найрозповсюдженіших видів іпохондрії. Вона проявляється двома крайнощами: хтось щоденно напружує лікарів, здає потрібні й непотрібні аналізи, сам собі ставить діагноз, і, не знаходячи підтвердження, йде до наступного фахівця. Інші навпаки, всіляко уникають візитів до лікарів, адже бояться, що ті щось все-таки знайдуть.

 

Серед психологічних причин канцерофобії є і брак знань самої природи онкозахворювання; пережитий плачевний досвід у родині; страх спадковості хвороби; надмірна кількість трагічної інформації про рак; відсутність позитивних прикладів, які доводять успішність лікування раку тощо.

 

 

Як позбутися іпохондрії

 

Щоб надміру не тривожитися за своє здоров’я, варто виробити нові звички, які допоможуть почуватися більш впевнено.

 

Фізична активність

Будь-яка фізична активність перемикає мозок. Наприклад, робота у квітнику одразу активує його. Тим самим на деякий час вимикається та частина, яка відповідає за переживання і тривогу.

 

Медитація і майндфулнес

Добре очищають розум медитативні практики і майндфулнес. Обидві техніки перемикають увагу з зовнішнього світу на внутрішній. Це допомагає заспокоїтися і прийти в себе.

 

Щоденник спостережень за собою

Позбутися іпохондрії допомагає ведення щоденника. Для цього лист паперу ділиться на 4 колонки: 1. день; 2. реакція; 3. причина, через яку виникла реакція; 4. раціональне пояснення. Наприклад, реакція: “мені стало страшно”. Причина: “почув новини по телевізору”. Раціональне пояснення: “ці новини мене не стосуються”.

З часом такі стани будуть рідше приходити, бо з’явиться звичка їх раціонально пояснювати. Свою поведінку можна і треба тренувати, адже якщо ми хочемо отримати те, чого в нас немає, нам потрібно робити те, чого ми ніколи не робили.

 

Перемкнутися на іншу хвилю

Знаходячись у тривозі, людина чує в голові чийсь голос. Уявіть, що ви слухаєте радіо на певній хвилі. Оскільки вам не подобається, що там транслюється, просто перемкніться на іншу – з шумом моря чи співом пташок. Добре уявити все до деталей: як ви берете й натискаєте кнопку...

 

Якщо іпохондрія не перейшла в хронічну форму, то людина здатна з нею впоратися. Але зі спеціалістом буде швидше й надійніше. Тим паче це необхідно, коли виникають побоювання, що все набагато серйозніше. Іпохондрія може бути одним із симптомів серйозного захворювання – обсесивно-компульсивного розладу, коли людина на чомусь сильно зосереджується.

 

Іпохондрія у дітей

 

Іпохондрія – страх не захворіти, а померти від хвороби. Але для дітей до 6 років смерть – це коли хтось зникає або, як у казці, засинає назавжди. Вони не так бояться

смерті, як їхні батьки, але саме останні їм підказують її фатальність. Мама боязко дивиться на лікаря в білому халаті, значить, їх треба боятися. Бабуся постійно плаче, говорячи про свою хворобу, значить, хворіти завжди плачевно. Якщо ж навпаки, батьки у складних ситуаціях зберігають спокій та оптимізм, то діти частіше відчуватимуть себе і вестимуть так само.

Тривога у більш дорослої дитини часто проявляється, коли від неї приховують якусь неприємну інформацію. Наприклад, коли батьки, “щоб не налякати”, уникають розмов про смерть. Але саме це і викликає в дитини велику тривогу, ніж сам предмет розмови: “Якщо батьки так злякалися, значить, це дійсно щось таке страшне, чого і мені варто боятися”.

 

 

 

Якщо мама і тато намагатимуться пояснити все, то дитина спокійно ставитиметься до почутого. Адже всі його запитання стосовно “заборонених” тем, в тому числі й смерті, – це нормальна допитливість людини, що вивчає світ. Від того, як ми говоритимемо на них, буде залежати, якою виросте ця людина.

<< Попередній запис:

Кому “легше” долати хворобу

>> Наступний запис:

5 поширених міфів про рак

Подолання хвороби відповідно до типів особистості

 

 

Коли ми говоримо про типи особистості, ми вважаємо, що  екстраверти – відкриті, а інтроверти – замкнені в собі. А далі йде висновок: якщо людина на позитиві, їй легше переносити всі нещастя, включно з хворобами, на відміну від постійно сумних “П’єро”. Але як показує життя, серед інтровертів життєлюбів стільки ж, скільки серед екстравертів – скептиків та мізантропів. Тому висновок, який однозначно напрошується після прочитання заголовку: “Ну звичайно, екстравертам легше!”, не зовсім правильний. Тоді кому все ж таки легше? Давайте розбиратися.

 

Простіше боротися проти хвороби тому, хто здатний “вибудувати новий будинок на руїнах”. 

 

Іншими словами, хто, втративши близьку людину, здоров’я, частину свого тіла після ампутації чи аварії, зможе вибудувати своє життя заново. Хто ладен це здолати і жити далі. Гарна новина в тому, що кожен з нас, чи то екстраверт, чи то інтроверт, на це здатний. Стратегія подолання буде різною, і якраз вона й залежить від нашого природного темпераменту.

У психології є таке поняття, як копінг-стратегії – дії, які виконує людина, щоб впоратися зі стресом. Це поняття ввів американський психолог Річард Лазарус, який запропонував свою діагностику вирішення складних ситуацій. Якщо все під контролем, ми по-різному реагуємо на що-небудь, а в сильному стресі будемо діяти так, як властиво саме нам.

Незважаючи на те, що ми всі різні, наші природні реакції на стрес однакові. Типових – вісім. Так чи інакше, вони можуть як нашкодити, так і допомогти. І це важливо враховувати, щоб допомога різним типам особистості при лікуванні раку була найбільш ефективною.

 

8 сценаріїв захисту від стресу з урахуванням психотипу пацієнта:

 

Конфронтація – протистояння ситуації, яка склалася

Найчастіше до неї схильні екстраверти.

Це та сама агресія, яка, з одного боку, не дає занепасти духом, змушує діяти і перемагати конкретного ворога. Але з іншого, це може погіршити ситуацію. Агресію важко контролювати – вона не дає мислити тверезо. А будь-яке онкозахворювання потребує ретельного плану дій і внутрішніх ресурсів, оскільки “війна” може бути тривалою.

 

Самоконтроль і прагнення до придушення емоцій 

Найчастіше притаманне інтровертам.

Вміння тримати себе в руках – це чудово, але тоді, коли життєво необхідний прояв емоцій, це може нашкодити.  Коли важко та лячно, це важливо проговорювати. І в даному випадку неважливо, кому – психологу, рідні чи другові. Головне – не тримати в собі.

 

Пошук соціальної підтримки та однодумців

До цієї стратегії більш схильні екстраверти.

В бізнесі така поведінка при постійному використанні може сформувати репутацію нерішучої людини, але в ситуації переживання горя вона найправильніша.

 

Втеча від проблеми

Характерна обом типам особистості.

Напевно, найбільш марна та небезпечна з усіх. Але і в такого сценарію є невеликий плюс – хоча й ненадовго, він знижує емоції в стресі. Зрештою проблема нікуди не зникає – стає лише гірше, а дорогоцінний час втрачено.

 

Планування вирішення проблеми

Такі дії більш властиві інтровертам.

Ця стратегія – найвірніша в ситуації подолання важкої хвороби. Коли рішення побудоване не просто на ентузіазмі, а чіткому розумінні ситуації, всіх її складових і наслідків.

 

Позитивна оцінка чи прагнення бачити в усьому все добре

Ближче до поведінки екстравертів.

Бачити у всьому все добре – прекрасна риса, коли від людини мало чого залежить. Але коли потрібно діяти негайно й адекватно, такий сценарій виглядає легковажним і може нашкодити.

 

Прийняття відповідальності

Можуть проявляти як екстраверти, так і інтроверти

Незважаючи на те, що цю стратегію приписують вольовим і сміливим людям, коли їм ставлять серйозний діагноз, така поведінка може все ускладнити. Брати на себе всю відповідальність, нікого не навантажувати своїми переживаннями – важка ноша навіть для супергероя. Лікування онкології – це командна робота, де важливо розділяти і біль, і відповідальність.

 

Дистанціювання (вирішення проблеми на відстані)

Характерно обом типам особистості

Розумний вихід, коли твій ворог існує окремо від тебе і при цьому небезпечний настільки, що з ним краще не мати справу. Але точно не має сенсу, коли поставлений смертельно небезпечний діагноз.

 

Усвідомлення цих станів і є тією заповітною кнопкою, що дозволяє нам впоратися з самим собою

 

Незважаючи на приписку цих сценаріїв конкретному психотипу, цей розподіл умовний. Насправді кожен з нас може використовувати для свого захисту від стресу всі варіанти. Просто тепер, знаючи їхні сильні та слабкі сторони, можна робити це усвідомлено. Адже усвідомлення – це і є та заповідна кнопка, яка дозволяє нам впоратися з самим собою.

Коли ми впевнені в тому, як працює наша психіка з урахуванням нашого темпераменту, нам легше себе контролювати. Екстраверт не буде бігти, не оглядаючись назад, а почне стримувати себе і розуміти, що його дії руйнівні. А інтроверт нарешті заговорить, оскільки побачить користь від цього.

 

Добре екстравертам – вони говорять, як дихають. А от іншим не передати, як важко.

 

Своїми емоціями та почуттями необхідно ділитися. Це нормально й це корисно. Але сказати – це одне, а от виконати… Добре екстравертам – вони говорять, як дихають. А от іншим не передати, як важко. І від цього складається враження, що екстраверту легше побороти хворобу, тоді як впоратися з хворобою інтроверту неймовірно важко. Але найважливіше не це, а можливість налагодити своє життя в тих умовах, які є.

Так, екстраверти відкриті й можуть легко ділитися своїми переживаннями, але в той же час вони більше схильні піддаватися паніці. Якщо їх порівнювати з бігунами, вони як спринтери. Тому ні в якому разі не можна говорити про тривалість лікування – їхнього запалу може не вистачити. Їх необхідно час від часу мотивувати, ставити все нові й нові цілі.

 

Інтроверти більш терплячі і готові до бігу “на довгу дистанцію”

 

На відміну від екстравертів, інтроверти нікуди не поспішають і в стані пережити психологічний стрес, не занепавши духом. Щоправда, їх набагато важче налаштувати на лікування, викликати на розмову, завоювати довіру, але якщо це зробити, зусилля винагороджуються – з них виходять найсвідоміші пацієнти.

Розуміючи тип і темперамент свого сина чи дочки, батьки вже не так будуть журитися через свою “проблемну” дитину, а почнуть шукати до неї підхід. І для цього перші з нею заговорять. Не черговими фразами, а через історії про себе. Відверто, щиро, показуючи приклад, як це робиться. Теми? Про все, що їх тривожить: мріях, улюблених іграх, друзях, першій подорожі на море, улюбленій казці в дитинстві.... Та що там! Діти – наші дзеркала, вони віддзеркалюють наше відображення. І уже наступного разу замість звичних “так, ні, нормально” почуєте від них щось більш чуттєве.

Ділитися своїми почуттями з дитиною – особливо цінно. Причому не тільки приємними. Так дитина зрозуміє, що сумувати можна вголос і що твої сльози, печаль і навіть злість можна пояснити іншій людині без осуду у відповідь.

А ще в цей складний період важливо, щоб діти продовжували мріяти, будувати плани на майбутнє. Нехай не на довгостроковій перспективі, а короткостроковій: що приготуємо на обід, яку книжку оберемо для прочитання на вечір, яку гру вивчимо завтра, що за сюрприз влаштуємо друзям, які прийдуть на вихідних. Таким чином, дитина відчуватиме, що живе, адже може планувати й контролювати своє життя. І це надає їй сил. Їй стає цікаво жити не лише всередині себе, а й зовні.

 

Контакт з дитиною має бути на постійній основі. Тренуванню піддається все, включно з вмінням вести розмову.

 

Встановивши контакт з сином чи дочкою, наступною задачею перед батьками постає втримати їхню довіру. В іншому випадку повернути її буде значно складніше.

Наприклад, категорично заборонено порівнювати одну дитину з іншою. Тим паче табу – ділитися з посторонніми тим, що довірила вам дитина. Одного разу, побачивши, як ви посміхаючись її цитуєте, вона закриється від вас надовго. І ніякі виправдання, що це було “з любов’ю”, не допоможуть. Для неї це демонстрація того, що все, що вона сказала – це несерйозно і смішно. Одним словом, зрада.

 

Холерики – перші кандидати на вигорання

 

На відміну від флегматиків-інтровертів, холерики-екстраверти швидко говорять, швидко думають, швидко рухаються і так само приймають рішення. Вони легко загоряються, і, якщо вже почали бігти, то біжать до кінця, в процесі віддаючи все. Вони перші кандидати на вигорання. Їм складно зупинитися і прийняти все, як є.

Батькам “зупиняти” таку дитину треба так само, як і розкачувати флегматика, тобто, говорити з ним, розділяючи свій досвід. Адже часто-густо активні діти народжуються в батьків-холериків, а значить, у них є що розповісти про свої “набиті гулі”. Говорити з дитиною про свої помилки – дієвий інструмент як для встановлення контакту, так і для живого прикладу на предмет: “як легко спочатку втратити друзів, якщо спочатку робиш, а потім лише думаєш”.

 

Щоб бути впевненим, який тип темпераменту в дитини найбільш проявлений, можна з ним пройти тест Айзенка

 

Такий тест глобально не вплине на процес лікування, але може пояснити поведінку дитини та передбачити її реакцію на будь-який випадок. Завдяки тесту запитання/претензії на кшталт “ чому ти мовчиш/багато говориш” відпадуть самі по собі. І батькам буде легше приймати свою дитину з усіма її “заморочками”. Адже найголовніша допомога, яку можуть надати батьки своїм хворим дітям – це повне прийняття всього, що з ними відбувається в цей період. Незалежно від того, екстраверти вони чи інтроверти, вони можуть вередувати, плакати і злитися. В такі моменти особливо важливо почути від рідних: “Ми розуміємо тебе і дуже любимо”.

На сьогодні в анкеті пацієнта не передбачена графа “тип темпераменту”. Тобто, формально психотип у роботі з онкохворими не  врахований. Хоча користь очевидна: передбачивши реакцію пацієнта на лікування, лікарю буде легше встановити з ним міцні стосунки, в яких долати хворобу буде значно легше.

 

<< Попередній запис:

Як говорити з дітьми про смерть

>> Наступний запис:

Симптоми іпохондрії та методи її подолання

ТАМ, ДЕ Є ЛЮБОВ, НЕ ТАК СТРАШНО

 

 

Яким би не було важким лікування онкохворої дитини, це шанс на її порятунок. Це шлях до одужання, після якого життя продовжується. Надія на це додає сил витримати все.

Лише коли вичерпані навіть малі шанси, приймається рішення зупинити лікування і перейти на паліатив, щоб дитина безболісно прожила своє життя. Про це важко говорити, але варто, щоб батькам стало легше.

В цьому блозі ми розповімо, як вести себе протягом цього періоду, говорити з дитиною про смерть і яких слів та дій уникати.

 

Рішення про призупинення лікування приймає лікар, і це один з найдраматичніших моментів у його практиці, оскільки він визнає, що в цьому випадку медицина безсила.

Повідомити про це батькам важко. І, як правило, це не відбувається без підготовки: спостерігаючи за аналізами, фахівець ще в процесі лікування повідомляє про невтішну динаміку захворювання, тим самим готуючи родину до найгіршого.

Американська психіатриня Елізабет Кюблер-Росс, авторка теорії 5 стадій горя*, вважала, що поступове інформування батьків про те, що відбувається з їхньою дитиною, необхідне, щоб вони пройшли ці стадії до усвідомлення, що надії немає. В іншому випадку, вони не зможуть разом з дитиною прожити в любові й спокої час, який залишився.

* Засновниця концепції психологічної допомоги хворим, які помирають, і тим, хто в цей період знаходиться поруч. Як допомогти людям піти з життя за можливості без страху й мук стало справою її життя. Авторка бестселеру “Про смерть і помирання”.

 

Кюблер-Росс описала 5 емоційних станів, через які проходить людина, яка дізналася про свій смертельний діагноз або близької людини:

 

Заперечення: “Ні, це не може бути правдою”

Гнів: “Чому саме я? За що? Це несправедливо!”

Торг: “Має бути спосіб врятуватися чи хоча б покращити мій стан! Я щось придумаю, я поводитимуся правильно й робитиму, все, що потрібно!”

Депресія: “Виходу немає, все байдуже”

Прийняття: “Ну що ж, треба якось жити з цим та готуватися до останнього шляху”

 

Незважаючи на страшний вердикт, дитина живе далі, а батькам треба турбуватися про неї

 

Для батьків змиритися з тим, що їхня дитина помирає, неможливо. Їхнє горе — нескінченне. Тому їм потрібен той, хто вислухає все, що ллється з їхньої душі: біль, відчай, гнів на лікарів, на власне безсилля та страх. Близьким інколи не вдається підтримати в такий період — вони самі в розпачі. Тому краще, щоб це була професійна психологічна допомога. Адже незважаючи на страшний вердикт, дитина живе далі й батькам треба турбуватися про неї.

 

Що і як говорити батькам про смерть. 5 етапів, які варто знати

 

Перший. Дізнатися, що знає дитина про своє лікування, а також, до кого вона найбільше емоційно прив’язана, з ким почувається максимально спокійно й з ким хотіла б залишитися (необов’язково це можуть бути батьки). Зрештою приймається рішення — залишати дитину в лікарні чи забирати додому.

В цей же період варто переговорити з усіма, хто буде залучений в цей процес.

 

Другий. Перед тим, як говорити з дітьми, варто дізнатися, що саме вони хотіли б знати. Тільки тоді можна визначити, що казати дитині і чи казати взагалі, адже може виявитися, що вона не хоче нічого знати.

 

Третій. Спостерігати за емоційними реакціями дитини, які можуть гостро проявлятися, якщо вона дізнається, що помирає. Якими б не були ці прояви, їх заборонено пригнічувати. Навпаки, заохочуйте такий всплеск емоцій — нехай вони виходять назовні.

 

Четвертий. Дізнатися, які форми підтримки необхідні дитині і як їх забезпечити, щоб покращити якість її життя. Йдеться не лише про щоденні потреби й професійний догляд, а й бажання, які вдасться здійснити.

 

П’ятий. Бути поруч. До останньої секунди підтримувати дитину, життя якої завершується. І не менш важливо — приймати допомогу від інших.

 

 

Що говорити дітям про смерть і коли, залежить від віку

 

До 10 років

У дітей до 10 років — магічне мислення. Це означає, що смерть вони сприймають через смерть інших, наприклад, домашнього улюбленця. У дітей ще немає страху смерті, хоча вони знають, що її причиною може бути хвороба чи аварія. І все ж, коли діти говорять про смерть, вони уявляють її такою, як в казках, які вони читали. “Це як просто заснути і більше ніколи не бачити маму”, — приблизно так вони мислять. Набагато більший страх в них викликає біль.

В цей період для них не просто важливо бути поруч з рідними, це — потреба, незалежно від стану. Навіть коли дитина зовсім слабка, вона може час від часу тривожитися, кричати, не прокидаючись. Але коли її торкнеться мама, обійме, почне щось нашіптувати, дитина заспокоюється.

Коли дитина ще активна, в неї є бажання дивитися мультики, малювати, гратися, спілкуватися з однолітками — все це потрібно дозволяти, створюючи навколо нього звичну домашню атмосферу. Чим більш вона буденна, тим спокійніше почуватиметься малюк.

 

Важкохворим дітям варто давати час і можливість відчути себе, почути свої власні бажання й думки

 

Важкохвора дитина знаходиться під пильною увагою родини. Мама взагалі не відпускає її ні на секунду. Але треба розуміти, що дітям теж потрібен час і можливість відчути себе, щоб почути свої власні бажання і думки. А це вийде лише наодинці з самим собою.

В таких родинах часто без уваги залишаються здорові діти — брати й сестри хворої дитини. А цього допускати не можна, адже вони теж переживають і потребують спілкування. Батькам важливо не лише говорити з дітьми про те, що відбувається, але й додати їх до близького кола підтримки хворої дитини, щоб вони відчували себе потрібними й значущими.

Не можна відсторонювати дітей від інших, позбавляючи хвору дитину контакту з рідними людьми, з якими їй хочеться розділити своє життя.

 

11 -18 років

Це вже достатньо дорослий вік. У дітей добре працює логічне мислення — вони усвідомлюють важкість своєї хвороби, розуміють, що від неї можна померти. І навіть якщо не знають про те, що помирають, точно відчувають це. А значить, можуть переживати всі 5 стадій горя, зазначених вище, з перепадами настрою, пригніченістю. І варто дати їм можливість їх пройти, за можливості розділяючи ці миті з ними.

Буває так, що підлітки прямо запитують: “Я помру?”. Тут не підійде пряма відповідь. Перед тим, як дискутувати на тему смерті з дитиною, варто дізнатися, чому вона питає і що їй би хотілося про це знати. Напевно в неї буде своє уявлення про смерть і те, що з нею відбувається. Спілкуючись з дитиною за допомогою запитань, можна поступово проговорити їй відповідь на головне запитання тією мірою, яка їй підійде. Щоб зрозуміти її, необхідно інколи уточнювати, чи відповіли ви на запитання.

 

З ким залишитися в цей період, дитина обирає сама

 

Розмова, протягом якої дитина розкривається, може статися і з людиною, не такою близькою, як мама і тато. Батькам важко в такій ситуації стримувати себе. А це означає, що переживання дитини, включно зі страхом, приносять їй додатковий біль. Зрештою вона закривається в собі, відмовляючись спілкуватися взагалі.

Дитина сама обирає, з ким хоче залишитися в цей період. Лише вона. Батьки мають це прийняти, як би не було їм боляче чи гірко. І якщо замість них син або дочка обере психолога, лікаря, далекого родича чи колегу тата, так має бути.

Єдина умова — опіка — це командна робота, а тому всі дії мають бути узгоджені. Кожна людина з групи підтримки має заздалегідь пам’ятати, як і що говорити.

 

Які дії неприпустимі:

 

• > Уникнення зорового контакту — це сигнал того, що ви відштовхуєте дитину;
• > Забороняти проявляти їй свої емоції, навіть якщо це просто бажання підбадьорити: “Не переживай!”, “Не плач, не засмучуйся”. Так дитина усвідомлює, що вам заважають її переживання;
• > Вживати такі фрази, як “Всі ми помремо”, “Всі ми там будемо”;
• > Штучно посміхатися, роблячи вигляд, що все добре. Посміхатися та шуткувати дозволяється, якщо це щиро;
• > Ставити запитання “просто, щоб не мовчати”. Наприклад, “Ти хочеш їсти?”. Нетерплячість до тиші не має ставати проблемою. Замість цього можна запитати: “Можемо ми про щось поговорити?”;
• > Коли дитина вже практично нічого не відчуває, не варто говорити про почуття, але можна їх розділити з нею: “Мені важко зараз, я не знаю, як тебе підтримати. Підкажи мені, як я можу це зробити”.

 

Як поводитися і тоді,  коли діти говорять про смерть

 

Бути щирим, відвертим, природним — тільки так ви викликаєте довіру.

Стається так, що дитина, усвідомлюючи, що помирає, починає страждати через думку, що її життя проходить дарма. Вчасно помітивши такий настрій, батькам варто в розмові частіше згадувати щасливі моменти, значущі для неї. При цьому наголошувати, що саме її участь зробила ці події такими яскравими і цінними. Прислухаючись до думки дитини, вона усвідомлює, що важлива своїм рідним і що так буде завжди.

 

Інколи достатньо одного дотику чи погляду, щоб сказати: “Я з тобою”

 

Іноді в дитини немає сил на розмови. Тоді можна просто помовчати разом.

Щоб розуміти, що дійсно вона хоче, треба бути в контакті з нею. Це не стільки про розмови й турботу, скільки про вміння слухати, чути й спостерігати. Інколи достатньо одного дотику чи погляду, щоб сказати: “Я з тобою”.

В Анастасії Леухіної є чудова книжка “Зовсім не страшна книжка. Про життя, смерть і все, що між ними”. В ній описані 10 основних тез, які важливо знати тим, хто помирає, і тим, хто поруч з ними. Ось вони:

 

1. 1. Ви не самі;
2. 2. Час  – це ресурс. Як і на що ви його витратите, залежить лише від вас;
3. 3. Кінцеве рішення, що робити, а що — ні, залежить від пацієнта;
4. 4. Страх і замовчування — наші найголовніші вороги;
5. 5. Чесність і відкритість, навіть у найважчих розмовах, — наші друзі;
6. 6. Дома й стіни допомагають. Там звично, не так страшно і це не так складно все влаштувати, як здається спочатку;
7. 7. Біль — це муки. Є знеболювальне. Воно полегшує життя, і ви маєте на це право;
8. 8. Турбуватися про когось можна лише тоді, коли турбуєшся про себе;
9. 9. Діти й дорослі мають право знати, що з відбувається з близькими. Вони мають право й на підтримку й розуміння;
10. 10. Там, де є любов, не так страшно.

<< Попередній запис:

Хвороба дитини і стосунки в родині

>> Наступний запис:

Кому “легше” долати хворобу