За спостереженнями лікарів, переживання втрати пов'язані з підвищеною смертністю, зокрема серцево-судинних захворювань, у перші місяці після втрати близького. Підвищується частота соматичних та психічних захворювань, інфекцій та зловживання алкоголем, а також звернення за медичною допомогою та психотропними препаратами.

 

Дитячий рак виліковний, але, на превеликий жаль, не всім вдається його подолати. 

 

Смерть дитини – це втрата майбутнього для людини, яка переживає це страшне горе. Бо все, чим вона жила досі, також вмирає. Всі плани, сподівання, мрії, бажання… Людина ніби зависає між двох світів: «До» та «Після». «До» вже немає. «Після» не зрозуміло, коли станеться, яким буде і чи буде взагалі. Здається, що цей біль, смуток, відчуття провини назавжди. І що назавжди ця самотність, яка відчувається навіть в колі близьких людей. 

 

Самотужки важко впоратись з усім цим. І навіть, коли декому це вдається, в душі може «зростися» щось не так. Психіка – тонка річ. На жаль, у нашому суспільстві й досі вона вважається чимось другорядним, чому не варто приділяти багато уваги. «Час вилікує» та «все перемелеться» – ось і всі дружні поради. 

 

Серед тих, хто добре розуміє твоє горе, можна знайти вихід у своє нове життя

 

Якби це було так просто, у всьому цивілізованому світі навряд чи з’являлися та були б затребуваними групи підтримки тих, хто переживає важкі часи з різних причин. Бо саме серед тих, хто добре розуміє твоє горе та приймає тебе з усіма твоїми сльозами та думками, можна відчути справжнє полегшення та знайти вихід у своє нове життя. 

 

Тому те, що сталося 9 жовтня, ми вважаємо своєю маленькою (або все ж таки великою?) перемогою.  Цього дня наші психологині Алла Антонова та Лілія Сироха провели групу підтримки людей, які втратили дитину через рак.

 

Людина не повинна залишатися сам на сам зі своїм горем – вона може пройти весь шлях свого переживання за допомогою професійного куратора, в колі тих, хто розуміє тебе, як самого себе. 

 

Правила організації груп підтримки унеможливлюють дискомфорт

 

Від дружніх такі групи відрізняються тим, що куратор регулює спілкування, оголошує його правила, які забезпечують приватність її учасникам. Адже друзі можуть через незнання нанести ще більшу травму. А правила унеможливлюють дискомфорт. 

 

Групи підтримки відрізняються від групової психотерапії тим, що модератор, хоча і веде групу «згори», робить це на рівних. В цьому колі учасники вільно діляться своєю історією, труднощами, почуттями, проблемами, думками. І роблять це тоді, коли відчують, що готові. 

 

Така публічна домовленість звільняє від болю. А це допомагає розібратися у власних почуттях, бажаннях, у своєму ставленні до того, що сталося. Те, що всі навколо уважно слухають, не засуджують, не перебивають та співчувають «обережними» словами, які йдуть від серця, приносить полегшення. Людина нарешті може бути собою. 

 

Спілкування в групах допомагає дізнатися, як інші пораються зі своїм горем

 

Спілкування в таких групах допомагає дізнатися, як люди по-різному справляються зі своїм горем. Що їм заважало, що допомагало. І що тут немає ані шаблонів, ані такого поняття, як «адекватно/неадекватно». Звісно, якщо це не стосується всього того, що шкодить здоров’ю (алкоголь, паління, наркотики). 

 

Зазвичай, в такій групі беруть участь тільки батьки, але ми вирішили її підсилити, запросивши братиків та сестричок. Вони також переживають втрату. До того ж, бояться зайвих раз чіпати своїх рідних і тому мовчать, коли потрібно поговорити про це. Ми в цьому впевнилися, коли почали розмовляти з ними. Діти охоче ділилися своїми спогадами, були відкритими та щирими й досить спокійно говорили про смерть. 

 

Дитяча група відбувалась за норвезькою програмою

 

Дитяча група була організована за програмою, яку в Україні реалізує Інститут психології здоров’я Institute of Health Psychology сумісно с центром по роботі з тяжкою втратою Університетської клініки Ахерскус (Норвегія).

 

Наприкінці бесіди с психологом дітям було запропоновано створити свічник у пам’ять свого померлого братика чи сестрички. Вони його забирали додому, щоб, коли ставатиме сумно, запалити. Треба було бачити, з якою любов’ю все це створювалося, як прикрашалося! Відчувалось, що в такий спосіб їм хотілося трохи втішити своїх батьків та одночасно продемонструвати свою любов до того, кого вони також втратили.  

 

Якщо у батьків група тривала цілий день, то у дітей – лише півдня, після чого вони повертались до звичних ігор під наглядом волонтерів.  

 

Для батьків це також був перший досвід. Їхати чи не їхати – вагались до останнього, бо всім була відома тема зустрічі. А це означало, що цілий день вони будуть згадувати біль, який навпаки хочуть забути. Проте, коли це сталося, кожен відчув велику різницю між «приховати біль» та «відпустити її». Як потім зізнавались учасники, від другого дійсно відчувалось полегшення.

 

Психологічна група з батьками спиралася на програму Арнальдо Панґрацці*, яка описана в книжках «Допоможи мені сказати прощавай» та «Біль не триватиме вічно».

 

Кожен може стати учасником групи підтримки 

 

Це була перша зустріч з десяти запланованих, які відбуватимуться раз на два місяці. І якщо на другу та третю зустріч група ще відкрита для нових учасників, то, починаючи з четвертої, вона стає закритою. Перш за все тому, що терапевтична сила кола з’являється саме завдяки утворенню особливої атмосфери. Безпечної, довірчої, творчої. 

 

Якщо ви бажаєте стати учасником групи підтримки, сконтактуйте з ведучою групи, психологинею нашого фонду Аллою Антоновою: 050 446 06 16.

 

* Арнальдо Панґрацці – чернець ордену камілліанців, президент Італійської асоціації еннеграми, професор Міжнародного богословського інституту душпастирства у сфері охорони здоров'я “Камілліанум” Camillianum (м. Рим, Італія). 

Еннеаграма — сучасна типологія особистості, згідно з якою кожному типу особистості (еннеатипу) властивий свій відмітний образ мислення і спосіб вираження емоцій.

 

<<Попередній запис:

Волонтери "Дачі": Хто? Що? Як?

Волонтерство на «Дачі»: Хто? Що? Як?

 

«Дача» – головний проєкт фонду «Запорука». Бо втілює в життя те, заради чого його керівниця Наталія Оніпко почала займатися благодійністю 15 років тому:

 

«Я хотіла, аби наш фонд не просто допомагав онкохворим дітям, а захищав всю родину, підтримуючи її; щоб вона впоралась з лихом, яке вдерлося в її життя. Адже коли ми говоримо «рак – не вирок», ми говоримо не тільки про виліковність цієї хвороби у 21 сторіччі. Йдеться про те, що рак – не вирок звичайному буденному життю, яке родинам доводиться викреслювати через тривале лікування та прив’язку до лікарні. І саме цей відрив від свого дому, рідних, всього, з чого складався весь їх світ, стає «вироком». Часто смертельним, бо сім’ї розпадаються, не витримавши цього подвійного удару. 

 

Наша «Дача» такій ситуації спокійно та затишно каже «Ні». Родина, в якій дитина хворіє на рак, як ніколи повинна бути разом та вдома, де можна лікуватися, не припиняючи радіти, спілкуватися, вчитися, святкувати, готувати смаколики, чаювати, творити… Ось чому ми говоримо, що «Дача» – серце нашого фонду. Бо якщо воно перестане битися, все інше втратить сенс. Вона – джерело невгамовної енергії, завдяки якій нашій невеличкій команді вдається одночасно запускати десятки проектів. Проте, без волонтерської підтримки ми б не впоралися. Волонтери – це наша сила, наш тил, наша «добра» армія. Тому ми завжди відкриті до будь-якої допомоги».

 

 «Дача» – місце, в яке закохуються всі, хто сюди потрапляє. Бо, як влучно зауважив один із друзів простору, це місце, яке «намолено любов’ю». 

 

Скільки існує «Дача», а їй вже 13 років, стільки й існує волонтерський рух навколо неї. Якщо прогулятися будинком, можна легко згадати майже про всіх її волонтерів, адже кожна дрібниця нагадує про це. Підстрижені кущики в саду, дитячий майданчик, дивани різного «калібру» у залі, м’які іграшки та неймовірно гарні ковдри ручної роботи з різнокольорових клаптиків, художні світлини та живопис на стінах, коробки хоробрості з цікавими подарунками, книжки, намальоване дерево на дзеркалі у передпокої, свіжі овочі, фрукти та парне молоко у холодильнику кожного ранку… 

 

А скільки того, що неможливо побачити, але можна відчути та почути у розмовах та спогадах дачників! Усі ці свята, майстер-класи з ліплення вареників, випічки піци, тортів тощо, театри, зустрічі з казкарями, музикантами, фокусниками, художниками та «звичайними» чарівниками, які вміють втілювати мрії дітей…Все це і створює той унікальний мікроклімат, який здатен зцілювати. Принаймні, тромбоцити у дітей, які тут перебувають, після «хімії» суттєво підвищуються. 

 

Волонтером може бути кожен за однієї умови

 

Волонтером «Дачі» може стати будь-яка людина чи компанія.  Єдина умова – щире бажання допомагати. Навіть, якщо хтось думає, що буцім-то нічого особливого не вміє (не шиє, не малює, не готує), це не привід відмовлятись від бажання бути поруч з тими, кому потрібна підтримка. Бо у волонтерстві найцінніше саме це – бути поряд. 

 

На «Дачу» вже кілька років поспіль кожну неділю приходить Аміна, яка обожнює гратися з дітьми. Дівчина – студентка Інституту міжнародних відносин, тому, між іншим, підтягує англійську в старших дачників. Але гратися з малюками, спілкуватися з ними – це те, що вона дійсно любить. Малеча це відчуває й завжди чекає на зустріч, бо з нею весело. 

 

Допомога може бути різною

 

Якщо рак відриває сім'ю зі звичайного життя, то волонтери – ті, хто його повертає. Тож волонтерство буває різним. 

 

«Масажний патруль Катуніної» вважає своєю місією робити щасливими людей за допомогою розслаблення, чим він з радістю ділиться з мамами «дачників». Адже для жінок релакс у їхньому стані постійної тривоги необхідний як повітря. А майстрині із зачісок вважають, що краса – це велика сила, тому кожного місяця влаштовують на «Дачі» дні краси. І цей день стає святом для дітей, тому що на їх очах мами перетворюються на принцес. 

 

Іноді вистачає лише одного дня, аби волонтера згадували цілий рік. Аліна – саме та людина. Її новорічне свято, яка вона вже котрий рік організовує для дачників, забути неможливо. Це завжди багато сюрпризів, конкурсів, подарунків, фокусників, музики, салютів. Лише раз в рік, але який!

 

Волонтери з організації GRP.HELP як справжні чарівники виконують бажання дітей і не тільки на День народження… Якось один підопічний фонду «Запорука» мріяв про собаку. І тому вирішив, що коли вилікується, то обов’язково повернеться додому зі своїм чотирилапим другом. Для хлопчини було важливо, щоб він сам все це організував, за свої назбирані гроші. Знайшов продавців, розповів їм свою історію: про те, що довго лікувався в Інституті раку, а тепер шукає песика, щоб разом з ним повернутися додому. Перерахував гроші. Після чого продавці зникли… Хлопчик був в розпачі. Він не міг повірити, що світ, з яким він був відвертим і в який він так хотів повернутися, так нахабно з ним повівся. 

 

Коли про це дізналися у GRP.HELP, рішення було прийнято швидко. І вже через кілька днів до хлопчини їхав пес, долаючи 700 км за один день, зі своєю домівкою, із запасом корму на півроку вперед та абонементом у ветклініку. Годі казати, яке це було щастя, адже волонтери не тільки здійснили мрію нашого «дачника», а й повернули віру в те, що може світ вже й не такий поганий…

 

Волонтерство як соціальний капітал

 

У будинку «Пітера Пена» в Римі, який створювався з такою ж метою, як «Дача», немає жодної найманої людини. Усі сервісні функції виконують волонтери. Прибирають, працюють водіями, готують, доглядають за дітьми. При цьому, аби отримати можливість бавитися з малечею, треба пройти всі «кар’єрні» сходинки, починаючи з «мочалки» – так називають волонтерів-прибиральників. 

 

В розвинутих країнах волонтерів ніхто особливо не шукає. Навпаки, для цивілізованого суспільства – це частина культури, її ознака. А для людини – великий плюс до її репутації. Роботодавці найчастіше цікавляться соціальним бекграундом людини, ніж її професіональними вміннями. Бо другому можна навчити, а ось першому… Бажання допомагати йде від серця – довго вдавати його не вийде. Тому компанії за кордоном й наймають на роботу за принципом «який ти волонтер, така й людина».

 

Добрі традиції легко приживаються на прагматичному Заході. Можливо тому, що під прагматизмом вони розуміють не «бездушність», як колись вважалось в пострадянських країнах, а здоровий глузд. Наприклад, в Італії, у День пам’яті рідних та навіть на похорон неприйнятно нести квіти, які за день зав’януть, а тому всі роблять щось добре живій людині, яка переживає скрутні часи. І все більше людей приєднуються до цього руху, бо такі дії здатні лікувати душу. Гарна практика, чи не так?

 

Волонтерство без відриву від свого життя

 

COVID-19 багато чого змінив в нашому житті. У волонтерстві також. З’явилося багато умов та обмежень. Але, як це завжди буває, коли зачиняються одні двері, відчиняються інші. Тож сьогодні волонтерити можна не відриваючись від свого звичного життя. Навпаки, завдяки ньому воно може стати цікавішим. 

 

Можна зробити вдома вечірку зі збором маленьких подарунків для коробочок хоробрості, аби хоч трохи розрадити онкохворих дітей, які мусять проходити болючі процедури. І влаштувати конкурс на звання найцікавіших з них. 

 

На роботі замість традиційного корпоративного застілля влаштувати благодійний ярмарок смаколиків, спечених власноруч, а на зібрані кошти зробити добру справу. 

 

Пенсіонерам можна організувати «бабусин десант», якій, візьметься, наприклад, за приготування недільного обіду для «дачників» на основі своїх найсмачніших рецептів.

 

Нещодавно “Запорука” запустила платформу волонтерського фандрейзингу «Перемагаємо разом» https://razom.zaporuka.org.ua/. Тепер  стати супергероєм ще легше!  Достатньо створити на платформі кампанію, присвятити їй важливий для вас події та замість звичного привітання запросити друзів підтримати її переказом на будь-яку суму. Так ваш День стане значущим не тільки для вас, а й для дитини, життя якої він зможе врятувати.

 

Заповнюй анкету волонтера , телефонуй +38 (044) 361-56-97 чи приши нам на info@zaporuka.org.ua 

 

 

<< Попередній запис:

"Мені дуже шкода": як правильно співчувати

"Мені дуже шкода"

 

 

Тема горя в нашому суспільстві табуйована. Коли навколо всі говорять про красу, успіх, позитивне мислення, людині, що переживає нещастя, якось ніяково порушувати загальну «ідилію» розмовами про свої втрати. У такі моменти (дні, а іноді і роки) вона відчуває себе на узбіччі цього «свята життя». «Кому потрібні мої проблеми ?!», – думає вона, залишаючись зі своїм горем наодинці в той час, коли насправді її, як ніколи необхідні підтримка і співчуття. При цьому, співчуття правильне. Як мінімум таке, щоб її зайвий раз не травмувало. І як максимум – дійсно підтримало в її горюванні.

 

На жаль, нас не вчать в школі етикету, як себе вести і що говорити своєму ближньому, коли в нього горе. А тому ми просто копіюємо те, що підгледіли у дорослих, які зазвичай теж захищають нас від сумних моментів життя. Звідси і походить вся ця незграбна підтримка і незручні, а часом грубі та безтактні слова розради.

 

Чому в нашому суспільстві прийнято уникати тему страждань? Як правильно проявляти співчуття, що говорити, коли у людини горе, і в чому полягає її реальна підтримка? Про це – черговий блог від нашого психологічного спецназу.

 

«Якщо ми про це не говоримо, значить цього з нами не станеться». Так думають діти і ...молоді держави, які пережили багато катклізмів. Революції, репресії, війни, Голодомор, 90-ті, і знову війни... Наше суспільство травмовано всім цим. Можливо, тому будь-яка додаткова травма сприймається як тригер, здатний підняти сильну тривожну хвилю всередині нас. Якщо так, то може просто не впускати в себе це? Вимкнути в собі почуття або уникати зіткнення з тим, що загрожує нашому такому ще хиткому відчуттю «стабільності».

В нашій країні настільки недовгими завжди були навіть відносно благополучні часи, що базове відчуття щастя просто не встигало сформуватися, на відміну від тих же Німеччині, Данії або Фінляндії.

Це біль нашого суспільства. Вочевидь тому нам так важко відкрито співчувати. Бо ми не впевнені, що зможемо морально потягнути все це.

 

 

Самотність погіршує всі стадії проживання горя

 

Самотність погіршує всі стадії проживання горя. Про це варто пам'ятати, коли наступного разу, зіткнувшись з людиною, яку спіткало горе, ви зловите себе на думці: «Не буду лізти її в душу, залишу в спокої». Те, що в неї немає сил підтримувати розмову і навіть звично привітась з вами, зовсім не говорить про те, що її байдуже ваша   увага. Її якраз необхідно, відчувати, що є ті, хто розділяє її біль і готовий бути поруч.

При цьому слово «готовий» тут головне, оскільки тільки людина, у якої є сили співчувати, здатна дійсно допомогти пережити нещастя, залишаючись поруч. Якщо немає готовності занурюватися в чужу біду, то краще обійтися лаконічним ввічливим: «Я жалкую».

 

 

Ключове для співчуваючої людини – не робити вигляд, що нічого не сталося

 

Щирість – головна умова, при якому будь-які слова будуть сприйняті з вдячністю.

У моменти глибокого переживання фальш особливо гостро відчувається, навіть якщо зовні, на рівні раціонального, все виглядає ніби як цілком пристойно.

Дуже важливо при підтримці близької людини не лицемірити, говорити так, як є. І якщо ви не знаєте, що говорити, коли у людини горе, то цілком по-людськи буде, якщо ви в цьому зізнаєтеся: «Я знаю про твою ситуацію, але вибач, я навіть не знаю, як реагувати і що мені казати». Гірше, якщо замість цього, ви будете щось придумувати і говорити те, що не є правдою.

Якщо ж в своєму розпорядженні ви маєте такий ресурс як час і морально готові надати підтримку в горі, вислухавши людину, то про це також краще так і сказати: «Розкажи, що трапилося. Чому? Як це сталося?". Тим самим ви «не лізете людині в душу», а даєте можливість (дозволяєте) проговорити свою історію, з усіма подробицями, емоціями та сльозами. Таке промовляння приносить полегшення, впорядковуючи хаос, який відбувається в душі, яка страждає. У процесі такої бесіди можна, а іноді навіть і дуже потрібно тримати людину за руку або обіймати, щою вона фізично відчула, що може спертися на вас.

 

«Я співчуваю і дуже шкодую, що таке сталося. Підкажи, чим я можу тобі допомогти?»

 

Пропозиція допомоги – це далеко не формальність. У даній ситуації, коли людина не в змозі думати ні про що інше, крім своєї втрати, життя з її побутовими проблемами нікуди не зникає, а тому дуже потрібен хтось, хто зокрема подбає про дітей з їхніми щоденними турботами, про продукти до сніданку, про домашніх тварин, про безпеку. Якщо ви маєте в своєму розпорядженні ресурс надати таку допомогу, просто зробіть це. Так допомога буде краще за будь-які слова.

 

 

Що говорити, коли у людини горе? Фрази-табу для людини, в якої горе

 

Шаблонні фрази, які ми часто чуємо в фільмах: «Все буде добре. Все налагодиться», неприпустиме «заспокійливе» для людини, з якою трапилась біда. Що може бути доброго, коли світ перевернувся, коли усе попереднє життя зруйновано та взагалі незрозуміло, як жити далі ...

Ще одна заборонена фраза: «Я знаю, що ти відчуваєш. Я також переживав колись ... ». Порівнювати глибину страждання – занадто нетактовно. У кожної людини свій поріг чутливості та болю. Та й переводити розмову на свою історію, коли поруч знаходиться людина, що переживає біль тут і зараз, вельми грубо. Таким чином знецінюється її горе. Доречніше сказати: «Я навіть уявити не можу, що ти відчуваєш, наскільки тобі зараз важко, як боляче ...».

«Потрібно рухатися далі. Життя триває!» – на початкових етапах проживання горя подібних, підбадьорюючих, подібних фраз також краще уникати. Оскільки вважається, що проживання горя має свій початок і завершення. Зокрема, для того, щоб відгорювати втрату близької людини знадобиться рік і більше. А якщо мова про втрату дитини, то, приміром, в Ізраїлі нормою вважається – 7 років.

 

«У нашому суспільстві діє підписка про нерозголошення правди. Не тільки про горе, а й про те, з чим стикаються в нашій культурі люди, які переживають трагедію. Ми повинні посміхатися, кивати, дякувати за турботу – коли насправді нам хочеться кричати: «Та ти взагалі подумав, перш ніж говорити мені таке?»

З книги Меган Девайн «Поговоримо про втрату»

 

«Тримайся!» – зовсім не ті слова, які хотіла би чути зломлена, знесилена від горя людина. Де її взяти сили, щоб кріпитися? За що триматися, якщо всі опори впали? Якраз навпаки, її важливо відпустити все, не тримати в собі, оскільки така «героїчна стійкість» може довести до неабиякої депресії. Людина, перебуваючи в стані, коли «земля тікає з-під ніг» відгукнеться більше на слова тих, хто пропонує підтримку, а не потребує її: «Якщо тобі щось потрібно, я поруч».

 

 

 

Іноді краще просто помовчати поруч

 

Іноді добре буде взагалі нічого не говорити. Просто бути поруч: «Якщо тобі хочеться помовчати, я буду мовчати поруч з тобою». Допомога – це не завжди дія. Іноді мовчазна присутність може бути кращою підтримкою, ніж безпорадна метушня та фрази з розряду «щоб заповнити паузу».

Під час проживання горя люди схильні до кардинальних змін у своєму житті. Вони можуть розлучатися, звільнятися з роботи, переїжджати в інше місто. Така втеча по-людськи зрозуміла, але, на думку фахівців, вона не врятує від болю і тільки погіршить ситуацію. Тому настільки важливо, щоб знайшлася людина, яка здатна вчасно утримати «втікача» від таких руйнівних дій.

За кордоном давно діють терапевтичні групи для тих, хто переживає втрату. Там це доволі розповсюджена практика. Коли людина бачить, що вона не одна, що інші теж стикаються з втратою, її стає трохи легше. Адже, слухаючи, яким чином іншим вдається справлятися зі своїм горем, вона знаходить для себе спосіб, який може допомогти і її також. В Україні така практика тільки зароджується. У нас взагалі у цьому сенсі все тільки починається…

 

P.S. Книга Меган Девайн «Поговоримо про втрату. Тобі боляче і це нормально» автобіографічна. Вона цінна тим, що крім своєї головної мети – допомоги знайти мир в душі після втрати близької людини, ділиться практичними порадами з тими, хто знаходиться поруч із людиною, яка горює, і хоче її підтримати. Підкаже, як це зробити, не травмуючи хай і доброзичливими, але при цьому нетактовним та іноді доволі жорстокими словами.

<< Попередній запис:

Відновлення орієнтирів

Відновлення орієнтирів

 

 

“Відновлення орієнтирів” – проект, який наша онкопсихологиня Мар’яна Нич та волонтерка Людмила Філімонюк реалізували у Львові. Його ідея – створити терапевтичну групу підтримки батьків дітей, які одужали.

 

За довготривале лікування, коли кожного дня в батьків одна мета – врятувати свою дитину, все інше зникає з горизонту. Робота, власні бажання, друзі та навіть сім’я, в якій залишилися інші діти, – все це стає другорядним. І коли нарешті настає ремісія , виявляється, що повернутися в колишнє життя вже неможливо, а відпустити в нове життя себе та свою дитину важко. Інколи настільки, що замість того, щоб радіти, творити, реалізовуватися, наповнювати та розфарбовувати своє життя новими враженнями, батьки руйнують його втрачаючи себе, а головне – довіру та близькість своєї дитини, яка мусить тікати від їхньої гіперопіки світ за очі або замикатися в собі.

 

 

Група допомогла батькам почути себе, свої бажання, знайти сили та натхнення почати жити своїм життям; позбуватися від страху за дитину, думати про сьогодні, а не про майбутнє, в якому нібито хвороба може повернутися; усвідомити, чому треба припинити говорити «ми» і почати говорити «я», віднайти ресурси у своїх втратах та перешкодах.

 

Таких зустрічей відбулось шість. Шість послідовних кроків повернення до себе

 

Перша зустріч – про знайомство із собою, про розуміння, «хто я і про що я сьогодні».

Друга – про власні кордони: свої, дітей та інших людей. Де закінчуються і де починаються, і чому важливо їх дотримуватися.

Третя – про почуття. Про вміння їх чути, адже саме вони – той камертон душі, який дає нам знати, що в нас болить.

На четвертій ми говорили про природу емоцій. Зокрема про страхи, які викликають тривогу, роздратування та злість.

На п’ятій йшлося про травми, які змінюють нас. Змінюють на краще, тому що дають зрозуміти цінності, які у звичайному житті не помічались, або їх просто не було. Що травми це не тільки про втрати, а ще й про здобутки.

 

Як сказала одна учасниця: «Відтепер я можу тішитись ранковим пробудженням. Я бачу цей світанок, ці кольори…Ми майже кожного ранку всією сім’єю сідаємо на велосипеди та їдемо зустрічати світанок…»

 

Шоста зустріч була присвячена оцінці усіх сфер життя, їх балансу: які сфери занадто активні, які «провисають», а які зовсім не задіяні. З огляду на це кожен складав свої життєві плани.

 

Цікаво, що навіть не знаючи, якою буде наступна тема, запити учасниць майже завжди співпадали з нею. Ми добре відчували і чули один одного. А це означає, що ми обрали правильний шлях. Адже батьки почули себе, хоча інколи в їхній розмові проскакували «моя донька», «моя дитина», «ми»… Мамам особливо було важко відокремити себе від своїх дітей, але нам вдавалося повертати їх до себе.

 

Жінки зізнавалися, що атмосфера вдома ставала кращою, теплішою, як тільки вони починали турбуватися про себе. Адже, коли мамі добре, то і всім навколо добре.

 

Тривожність, яку ми помічали в учасницях спочатку, досить швидко змінилась на відкритість, бажання говорити від себе та про себе. Радісно було спостерігати, як в цих жінках ніби світло вмикалося, коли вони говорили про свої плани, бажання, мрії. На наших очах відбувалося помітне перезавантаження – з болісного на бажане.

 

Спочатку я не знала, на який результат очікувати. В мене був страх, пов’язаний з тим, що наше життя склалось не так, як я собі колись уявляла. І тому вже після лікування я весь час думками була там, в майбутньому: як це буде, як моя дитина буде жити завтра, а якщо хвороба повернеться. Тобто, усі тривоги з того, що може й ніколи і не станеться, спрямовувала на сьогодення, травмуючи цим і себе, і дитину.

Мені була важно повертатися у старе нове життя. Здавалося, що мене не розуміють. В групі, коли я почула інших мам, у яких проблем більше, але вони розвиваються, чогось прагнуть, мені захотілося підтягнутися до них. Завдяки цим шести крокам мені вдалося трохи навести лад в своїй голові, зрозуміти, що мої страхи тільки здаються непереможними. Що з ними можна ужитися, не потрапляючи до них в полон. Це був приємний час, після якого я нарешті відчула спокій в душі. Спокій та піднесення».

Наталія

 

Те, що я все ж пішла на групу, було моїм першим досягненням. Я знала, що це круто, але все одно мене щось стримувало. Виходити за власні межі –  некомфортно. А якщо це стосується тяжкої теми, то це взагалі відлякує. Але я знала, що маю піти.

Незважаючи на те, що моя дитина знаходиться в ремісії вже десять років, страх за неї не відпускає. Страх, що хвороба повернеться. Тому мені дуже страшно планувати щось наперед.

У групі я навчилася переводити увагу з дитини на себе. Почувши інших, зрозуміла, наскільки ми все ж таки задовбуємо дітей своєю хворобливою увагою. Робота в групі кинула мені ниточки, за які я схопилася, і потроху видираюся зі своїх страхів.

Я стільки всього в собі відкрила! Що варто відстоювати себе, свої бажання та свої власні кордони. Що це нормально – вимагати, аби інші, і близькі люди теж, їх поважали. Мені відкрили очі на те, що «я доросла», а тому я вирішую, а не хтось інший. Я! І це моє головне досягнення. З усвідомлення цього моє життя потрохи починає змінюватися. Бо змінилися мої орієнтири… Я би хотіла продовжувати ці зустрічі. Є з чим ще працювати. Але те, що я вже схопила, залишиться зі мною назавжди.

Надія

 

Після лікування доньки квартира стала для мене єдиною зоною небезпеки. Тут все було під моїм контролем. Все, що за її межами, викликало неабияку тривогу. Я розуміла, що врешті-решт мені треба починати кудись виходити. І ця група мабуть стала кращим варіантом. Так, це був вихід з зони комфорту. Але в мене була мета – налагодити зв’язок зі своєю донькою, якій я втратила з моєї провини, та віднайти себе як особистість. Друге я вважала другорядним. Але, як виявилося на групі, орієнтування на себе – перше, чому треба було навчитися, аби вирішити конфлікт з дитиною. Це стало моїм відкриттям.

Наші стосунки з дочкою зайшли в глухий кут від моєї гіперопіки. Я розуміла це, але мені хотілося, щоб вона знала, що в неї є мама, яка її завжди підтримає.

Коли ми проходили лікування, для мене все було зрозуміло. Аналізи, лікування, процедури, режим… Ми були разом. З мого боку не було усіх цих «чого ти довго спиш» чи «мало їси». Коли вона просила мене вийти, щоб поговорити по телефону, я виходила. І це було без проблем, бо я знала, що вона тут, поряд, під контролем лікарів. Я була спокійна. Але коли ми закінчили лікування, зняли катетери, на мене напав такий страх! Я не хочу додому, що там робити?! Мені було страшно жити далі.

Я тривалий час не займалась ні своїми іншими дітьми, ні чоловіком, ні собою. Повертатися до цього всього було важко. Як я впораюсь?! До того ж в мене з’явився страх, що без мого контролю хвороба повернеться.

“Чому ти не так їси?”, “Не так спиш, не так себе поводиш”. Я постійно смикала доньку запитаннями. Я бачила в її очах: «Годі мене мучити, дай жити», але нічого не могла з собою вдіяти.

Після зустрічей в групі, я почала аналізувати розмови з дочкою: що було не так з мого боку. Стала пригадувати слова, які колись вона мені казала, але я на них не звертала уваги: «Мам, скільки можна говорити про те, як я спала та їла. Давай поговоримо про тебе, про те, що ти сьогодні зробила, що вишила, пошила? І взагалі, чому ти не питаєш мене про те, що в мене всередині відбувається?». Мені стало зрозумілим, що для неї важливий її душевний стан, психологічний. Також відчуваю, що коли починаю з нею говорити про своє, їй цікавіше спілкуватися зі мною.

Я знаю, що якби я не пішла в цю групу, я би знищила своїх рідних і себе. Була б мама-монстр, яку б всі ненавиділи. Але ж я хочу бути щасливою…

Оксана

<< Попередній запис:

"Боюся, що рак повернеться"

>> Наступний запис:

“Мені дуже шкода”: як правильно співчувати

«Боюся, що рак повернеться»

 

 

Ремісія не завжди приносить довгоочікуваний спокій. Буває так, що, незважаючи на перемогу над раком, страх не зникає. І навіть посилюється. Найчастіше він виникає саме в батьків, а не дітей, які швидше адаптуються до нових обставин.

Мами, які пережили тривале лікування своїх дітей, часто не в стані прийняти, що все позаду. “Занадто добре, щоб бути правдою”, – думають вони і налаштовуються на найгірше. Життя такої мами складається з суцільного тривожного очікування і гіперопіки над своєю дитиною, що робить її життя стресовим, а під пильною увагою мами з її безкінечними “не можна” стає справжньою пасткою. Як вирватися з нього? Як побороти страх рецидиву раку у своєї дитини і нарешті почати жити нове життя?

 

Діти не перестають бути дітьми і коли хворіють на рак. У важких умовах вони знаходять можливість для гри, радощів та дружби. Для них гра – це і є життя. Тому, коли настає довгоочікуване одужання, вони не викидають зі своєї пам’яті спогади з лікарні. Адже там залишилися їхні друзі, лікарі, до яких вони прив’язалися. Що не скажеш про дорослих, які намагаються якнайшвидше забути все це. І до того стараються це зробити, що забороняють собі та іншим навіть вимовляти це слово, стаючи забобонними.

 

Це нормально – боятися короткий період часу, рівно до того моменту як маркери покажуть негативний результат за всіма показниками. Як не тривожитися після всього пережитого? Але після такої перевірки страх йде, і можна спокійно йти в найближчу кав’ярню, щоб відсвяткувати гарну новину.

 

Коли гарні аналізи не втішають і навіть лякають – це вже ірраціональний страх. Від нього потрібно позбавлятися якомога швидше, щоб він не перетворився на психологічну травму, за якої подолати страх рецидиву хвороби самостійно складно.

 

Хоча науково не доведено, що хворобу можна надумати, здоровим життя в таких умовах теж не назвеш. Все зводиться до суцільним перевіркам аналізів, розмовам лише про хворобу чи, навпаки, її замовчуванню, а це все ті самі переживання.

 

Мало хто з оточення витримає спілкування з такою людиною. Зрештою вона залишається самотньою. Сам на сам зі своїм страхом рецидиву раку.

 

 

Де народжується страх?

 

Страх часто викликають не реальні випадки небезпеки, а внутрішні, надумані переживання. Але при цьому на мозок вони впливають як справжні. Висновок один – стрес. Добре, коли він тимчасовий. Наш організм так влаштований, що може з ним впоратися. А ось якщо гормони стресу виробляються нон-стоп, це вже нанесе реальну шкоду.

 

Будь-який страх, включно зі страхом рецидиву при онкології, народжується в амигдалі – мигдалевидній частині мозку, яка грає ключову роль у формуванні емоцій, в тому числі й страху, прийнятті рішень, емоційних реакцій та пам’яті. Як вона працює?

 

Часто батьки, які втратили своїх дітей, не хочуть жити в тому районі, де жили раніше. Вони впевнені, що якщо пройдуть через дитячий садок, куди водили дитину, у них розірветься серце. Але так говорить амигдала. А насправді, якщо одного разу вони все ж пройдуться тим шляхом, запевняться, що в стані впоратися з ним. І чим частіше вони робитимуть це, тим меншим ставатиме страх.

 

Амигдала “бачить” небезпеку й сигналізує нам: “Не йди туди. Буде погано”. Ми хвилюємося, руки, ноги, голова холоднішають – наслідок від викиду кортизолу (гормону стресу) в кров. Наступає момент вибору: йти далі чи ні. Ми – хазяїни всієї системи, а значить нам, а не амигдалі і вирішувати.

 

Є чудова книга нейрофізіолога Джона Ардона на тему “Приборкання амигдали та інші інструменти тренування мозку”. В ній пояснюється, що наш мозок – нейропластичний, а тому його можна перепрограмувати для уникнення стресу і відчувати себе щасливим. Автор ділиться вправами, як покращити настрій, міцно спати та позбутися тривоги, в тому числі пов’язаною зі страхом рецидиву раку.

 

За методикою Ардона, щоб запустити перепрограмування мозку, необхідно спершу сконцентруватися. Куди увага – туди й енергія. Коли ви фокусуєтеся на новій інформації, дії чи предметі, ви подаєте мозку сигнал, що варто звернути на це увагу. Далі варто зробити зусилля, щоб почали формуватися нейронні зв’язки. Іншими словами, нові звички. Після того, як дія стає звичною, можна розслабитися. Щоб такий стан був постійним, засвоєне варто практикувати щодня.

 

Пройшовши ці чотири кроки, в мозку виробляються нові нейронні зв’язки. Те, що відбувається, можна порівняти з новою доріжкою, яку ви прокладаєте в джунглях. Завдяки чому в пункт призначення зможете діставатися легше і швидше. Важлива умова – не дати доріжці зарости.

 

Таким чином, щоразу відчуваючи наближення страху, важливо усвідомлювати це й робити зусилля над тим, щоб його побороти. Наприклад, замість того, щоб піти в обхід лікарні, де проводилося лікування дитини, йти звичною дорогою. Якщо спершу важко, далі буде легше. Чим довше уникати того, що викликає страх, тим сильнішим він стає.

 

Як побороти страх рецидиву раку?

 

Дихати

Вміння вчасно розслабитися за допомогою дихання – навичка, яка знадобиться в стресовій ситуації. Багато її, на жаль, ігнорують через простоту.

При перших приступах страху починайте дихати так по тактах: чотири на вдих, чотири – на затримку дихання, чотири – на видих, і стане легше.

У стані страху кров приливає до внутрішніх органів, щоб їх захистити, а зовнішні залишаються без захисту. Тому наші рухи стають скованими, ми завмираємо, голова погано думає. Глибоке дихання допомагає розігнати кров по всьому тілу, і ми оживаємо.

 

Перемикатися

Ще один метод полягає в переключенні емоційної частини правої півкулі на раціональну. Щоб заспокоїтися, достатньо просто згадати таблицю множення: 2 на 2 = 4, 3 на 3 = 9 і так далі, доки не відчуєте, що страх відступив.

 

Робити

Ми не можемо думати про дві речі водночас. Перемикаючи свою увагу, ми на деякий час забуваємо про тривогу і страх з ціллю повноцінно жити й радіти. Залишається знайти відповідь на запитання: “На яку справу я готовий/-а витрачати своє життя?”. Відповісти на нього не завжди просто, але точно можна бути впевненим, що не на те, що не люблю і не хочу.

 

Контролювати

Одна з нових звичок, яку легко засвоїло людство, – це скролінг соцмереж. Переглядаючи гігабайти різної інформації, наш мозок чіпляється за те, що нас тривожить та годує страх, а не бореться проти нього. Коли він не знаходить того, що ми шукаємо, ми відчуваємо, що чогось не вистачає. Зрештою будемо скролити до тих пір, поки не отримаємо свою порцію тривоги на день.

Знаючи про таку пастку мозку, можна свідомо концентрувати свою увагу на тому, як впоратися зі страхом рецидиву, а не підживлювати його: які техніки практикувати, як знайти заняття по душі, куди вибратися з родиною на вихідних.

 

Жити

Знаходячись увесь час в тривозі за свою дитину, мама забуває про себе. “Мені ніколи про себе думати, дитина – це єдине, що важливо”, – так вона думає, ігноруючи тривожні сигнали про стан свого здоров’я. Мама, яка приносить себе у жертву, точно не зробить свою дитину щасливою. Якщо вчасно себе не зупинить, залишить її без себе.

З іншого боку, не думаючи про себе, неможливо навчити турбуватися про себе свою дитину. Це все одно, що розказувати їй про шкоду куріння, затягуючись цигаркою.

 

У психологині Анни Дзодзюк є доросла донька з синдромом Дауна. Але це не заважає їй зніматися в рекламі, танцювати й бути щасливою. І все завдяки мамі, яка сорок років тому, коли дочка тільки народилася, проігнорувала свою амигдалу, а разом з нею і поради родичів залишити улюблену роботу й присвятити все своє життя догляду за дитиною.

Можливо, вона б так і зробила, але знайшовся мудрий педіатр, у якої була інша точка зору: “Діти люблять, коли батьки живуть, а не жертвують. Займаються улюбленою роботою. Люблять, коли мама з манікюром, зачіскою, в гарній сукні і посміхається. Ви хочете свою дівчинку залишити без цього? Знайдіть можливість жити не лише життям своєї дитини, а й у своє задоволення. Повірте, це можливо. І це єдина умова, за якої ваша дитина виросте щасливою”.

<< Попередній запис:

"МАМО, МЕНІ СТРАШНО"

>> Наступний запис:

Відновлення орієнтирів